Журнал "Країна" №105 за 20.01.2012

Сто років тому номери телефонів у Києві були тризначні

фото: Бібліотека Конгресу, США / www.loc.gov

1/3 У зимовій формі - таку носили по всій Російській імперії - поштар дуже нагадував військового: шинель, ремінь, портупея, чоботи. Лише кашкет і металева бляха на портупеї з номером вказували, що цей чоловік - листоноша

Бізнесмени зв'язувалися з постачальниками чи гуртовими покупцями 100 років тому здебільшого поштою або телеграфом. Бо рівень телефонізації був незначний. Навіть у губернському тоді Києві налічували кількасот абонентів - номери телефонів були тризначні.

Звичайного листа чи листівку можна було опустити в поштову скриньку. Таких на київських вулицях налічувалося з півтори сотні. Але комерційні фірми воліли пересилати рекомендовану кореспонденцію: бо ж відправляли важливі папери - договори, звіти, бухгалтерську документацію. Рекомендовані листи зручніше було надсилати із Центральної поштової контори на Хрещатику. Вона стояла приблизно на тому самому місці, що й теперішній Головпоштамт. У робочі дні там приймали кореспонденцію з 8.00 до 21.00.

У поштово-телеграфних конторах - їх було шість по місту - рекомендовані листи приймали лише до 14.00. А в неділю - тільки протягом двох ранкових годин, до 10.00. Тому в поштарів швидко з'явилися конкуренти - приватні аптеки на околицях Києва. Вони почали торгувати поштовими марками та приймати рекомендовану кореспонденцію. Клієнтові - зручніше й дешевше, ніж самому їхати на Хрещатик у Центральну поштову контору, яка працювала найдовше. Та вигідно було й аптеці - її кур'єр один раз витрачався на візника, а віз із десяток відправлень.

Якщо лист призначений до Петербурга чи Москви, треба було купувати особливий конверт - покращеної якості

Графік роботи поштарів не дуже задовольняв підприємців. Вони офіційно не працювали лише в перші дні різдвяних свят, Великодня й Трійці. Натомість поштові контори - державні заклади - відпочивали, окрім того, ще й 1 січня, у річницю коронації імператора, у його ж день янгола. У дні великих релігійних свят - на Водохреще, Стрітення, Благовіщення, Вознесіння, Покрову, Казанської Божої Матері, тощо - працювали лише до десятої ранку. Так само - в дні народження імператора, його дружини, матері та спадкоємця престолу.

Із листівками - їх називали "открытыми письмами" - поштарі спочатку "прокололися". Бо "Почтовые правила" за 1902 рік передбачали: "Открытое письмо пишется (и карандашом) на бланках почтового ведомства или на бланках частного изготовления... в том же формате и на прочной бумаге". Більшість заощаджували на купівлі державних бланків, віддаючи перевагу "бланкам частного изготовления" - їх вирізали вдома з картону. В новій редакції "Почтовых правил", що з'явилася за кілька років, виготовлених власноруч листівок уже не згадували: "Открытое письмо пишется только на бланковой бумаге". Коштувала така листівка-бланк 3 коп. - стільки ж, як кіло картоплі на базарі.

Поштові конверти продавали за такою ж ціною. Але якщо лист призначений до Петербурга чи Москви, треба купувати особливий конверт, покращеної якості - за 5 коп. На конверт із запечатаним листом - "закрытым письмом" - слід було наклеїти марку з розрахунку 7 коп. за лот - 12,8 г.

А в конверт влізало багато паперу: максимальна вага місцевого "закрытого письма" могла сягати 1 фунта - 400 г, до іншого міста - 5 фунтів - 2 кг. Відповідно найбільша платня за пересилання звичайного місцевого листа становила 2 руб. 20 коп. А в інше місто - 11 руб. За такі гроші можна було придбати майже 90 кг гречки.

Щоб до його кореспонденції не проявляв інтересу хтось сторонній, адресат міг "зашифруватися" - одержувати пошту не на своє прізвище, а на псевдонім. Бо в поштовій конторі видавали листи до запитання за наданням будь-якого документа, навіть візитівки. А замовити її можна було на яке завгодно прізвище. Цей прийом використовували бізнесмени, щоб уникнути промислового шпигунства з боку конкурентів, які могли підкупити поштовиків і переглядати їхню кореспонденцію. Удавалися до "зашифрованих" адрес і революціонери-підпільники, листи яких таємно читала поліція.

Був також інший варіант: на конверті замість прізвища адресата писати вибраний ним код із літер і цифр - це офіційно дозволяли поштові правила. Щоб отримати "кодову" кореспонденцію, взагалі не потрібні були документи - достатньо назвати поштареві свій код.

Усе те, що не вміщалося в конверт, відсилали бандероллю. Пакувальник на пошті стежив, щоб відправник не вклав часом туди листа - бо то ж окрема стаття заробітку поштової служби. Можна було лише візитівку й на ній написати "не более как в пяти словах какие-либо выражения вежливости (но не сообщения чего-либо)".

Максимальна вага бандеролі з друкованими виданнями або діловими паперами - 128 лотів (1,6 кг), зі зразками товарів - 27 лотів (345 г). Надсилаючи просту бандероль, сплачували по 2 коп. за кожні 8 лотів (102 г), проте загалом не менш як 3 коп. А якщо адресат перебував у Петербурзі або Москві - не менш як 5 коп. Вартість рекомендованої бандеролі збільшувалася на 7 коп. "за заказ".

Дешевше та комфортніше відправити щось важке в інший кінець міста посилкою, ніж тягти самому. Ще й візник заломить ціну

Кияни пристрастилися надсилати посилки одне одному. Максимальна вага однієї - до 50 кг. Вартість доставки, залежно від ваги й відстані, коливалася від 25 коп. до 1 руб. 85 коп. Кияни швидко збагнули, що дешевше й комфортніше відправити щось важке в інший кінець міста посилкою, ніж тягти самому. Ще й візник заломить ціну.

Збираючись у гості, городяни взяли за звичку спершу завітати до поштової контори й відправити на адресу, куди їхали, посилку з подарунками. До адресата прибували нібито з порожніми руками. Господарі просили всіх за стіл, починалися частуватися й чаркуватися. А тим часом захеканий листоноша приносив посилку з подарунком. Згодом зв'язківці ввели обмеження: посилка не могла важити більш як 17 кг.

Телеграму можна було відправити в усіх поштово-телеграфних конторах міста щодня з 8.00 до 22.00. За потреби щось терміново повідомити серед ночі треба було мчати до Центральної телеграфної контори на Володимирську, 23 - там працювали цілодобово.

У звичайних телеграмах по Києву вартість слова становила 1 коп. В інші населені пункти європейської частини Російської імперії - 5 коп. Якщо ж телеграфувати в азійську частину - 10. Слово що містило понад 15 літер оплачували як два. Окрім того, треба було ще додатково заплатити 15 коп. за подання телеграми.

Телеграму відправляли й тоді, коли відправник не знав адреси одержувача. Але належало вказати його попередню адресу. Такий вид телеграми називали "передача вслед". Листоноша мусив іти за вказаною старою адресою й з'ясовувати в людей, куди переїхав адресат. А тоді розшукувати його за новою адресою. Траплялося, що одержувач устигав виїхати й звідти. Листоноша перетворювався на Шерлока Холмса - оповідання про нього саме ввійшли в моду - і мусив шукати далі - доки або не знаходив адресата, або ж виявляв, що той перебрався до іншого міста. Тож "перекидав" телеграму туди.

Відправник міг зазначити не одну, а кілька адрес, за якими, на його думку, можна знайти адресата. І листоноша в пошуках одержувача мусив бігати по всіх адресах. Усе це за 20 коп. - стільки коштувала відправнику кожна вказана адреса. Рівно стільки ж платили за філіжанку кави в дорогій кондитерській на Хрещатику.

Труднощі виникали при "доставке телеграмм в сторону от телеграфных учреждений" - в містечка або села, що не мали власних телеграфних контор. У цьому разі повітові зв'язківці надсилали до адресата кур'єра. Його послуги сплачував відправник: по 10 коп. за кожну версту - трохи більше як 1 км, але мінімум 50 коп. за депешу.

Зараз Ви читаєте новину «Сто років тому номери телефонів у Києві були тризначні ». Вас також можуть зацікавіти свіжі новини України та світу на Gazeta.ua