Знати всі таємниці

От заведено в новорічну ніч побажати, чого дуже хочеш. Я не вірю в цю магію, і думаю, що коли чогось хочеш дуже-дуже, то воно так і буде. І неважливо, день це чи ніч, початок року чи його середина.

Але в одну таку ніч я зрозумів, чого точно не хочу.

На перших курсах університету ми ледь не повально захоплювалися психоаналізом. Як це буває з кожною наукою, коли дочитуєш чергову книжку, здається, порозумнішав на ціле життя. Хоча, звісно, що лише на книжку, і не факт, що порозумнішав. А психоаналіз така штука, що коли ти - студент і прочитуєш бодай щось із якогось Фройда чи тим більше Юнґа, тобі здається, що бачиш людей наскрізь, і почуваєшся повелителем снів і дум, а, може, навіть і душ. От такими "всемогутніми" ми ходили коридорами університету і підсміювалися зі всіляких політологів чи економістів. Ми думали, що знаємо всі їхні таємниці. Це вже потім виявилося, що в них нема нічого оригінального, бо вони в усіх нас приблизно однакові. Тільки в певні моменти ми стаємо з ними безпорадними і беззахисними як діти. Кожен по-своєму.

Серйозні сумніви у важливості психоаналізу в мені посіяла моя тітка, яка має трикласну освіту. Це - повоєнне покоління, у них все було непросто. Зайшла вона в ту новорічну ніч до нас у гості і, як завжди, замість тостів почала розказувати, що її стривожило чи порадувало. Тоді їй захотілося розповісти свій сон. Ну, як "психоаналітику" таке може бути не цікаве? Приснилася онучка, яка скаржилася, що її в шию вколола голка. "Ага, голка - фалічний символ", - зразу згадалися хрестоматійні істини. Але тітка сама розтлумачила свій сон: "А я на ранок їй і кажу, ви ж оце збираєтесь Новий рік отмічать із хопцями. Ти ж мені дивись!". Я не впевнений, чи зміг би пояснити тітці, що таке фройдизм, і головне, навіщо я за ним поїхав до Києва. Бо вона це все і так знала, без книжок і професорів.

Гарна неймовірно. З таких, коли на них дивишся довше, ніж зазвичай, у якийсь момент кажеш собі: "Стоп! Що ти робиш?"

За пару місяців до цього мене взяли на роботу вчителем в одну з київських шкіл. Начальству хотілося, щоб я викладав щось психологічне - у середині 1990-х це було так модно, що небідні батьки не шкодували грошей за подібні курси, навіть студентам.

Я старався і, здавалося, учням подобалися мої уроки. Але перед новорічними канікулами одна школярка з випускного класу попросила в мене психологічної поради. Гарна неймовірно. З таких, коли на них дивишся довше, ніж зазвичай, у якийсь момент кажеш собі: "Стоп! Що ти робиш?"

Дівчина пожалілася, що вже давно не знаходить спільної мови з батьками і збирається перебратися до свого хлопця в інше місто. Далі вона довго розповідала, який він чудовий і які листи їй пише. А потім випалила: "А вы знаете, Олег Федорович, он как две капли воды похож на вас".

Те, що дівчатам здається, ніби вони закохані у вчителів, я знав. Тільки не знав, що саме мені з цим робити. Якби це було зараз, я їй сказав би: Сонце, ти зустрінеш гарнішого, ну, точно вищого за мене, а можливо ще й багатого, тільки потерпи, бо все важливе приходить саме собою. Але тоді я намолов якихось педагогічних, мало не наукових дурниць. Вона їх перебила простим: "Нет, вы ничего не поняли". Я не подивився їй в очі - побоявся, що вона взнає про мене більше, ніж треба. І невідомо, чия беззахисність була би більшою.

Після того Нового року книги з психоаналізу самі собою розійшлися, як знайомі, що позичили грошей. Осіли, мабуть, десь у людей, яким хочеться знати чужі таємниці й думати, що їхню беззахисність ніхто ніколи не помітить.

Зараз Ви читаєте новину «Знати всі таємниці». Вас також можуть зацікавіти свіжі новини України та світу на Gazeta.ua