Марія МАТІОС, 51 рік, письменниця. Народилася 19 грудня 1959 року в селі Розтоки на Буковині. Закінчила Чернівецький університет. 12 січня 2011-го звернулася з відкритим листом до генпрокурора - поскаржилася на дії міліції, яка намагалася вилучити з продажу її книжку "Вирвані сторінки з автобіографії". Авторка шести прозових і поетичних збірок. Лауреат Шевченківської премії. Заміжня, має сина
1. Хутір Сірук на Буковині - місце, де народилися мій прадід, дід, батько і я. Це безлюдна місцина високо в горах, майже 900 метрів над рівнем моря. Там я прожила до 5-річного віку. Знаю кожен закуток: корито, з якого брали воду, кожен бук, кожну улоговину. Це - моя життєва віагра.
Колись там було 13 хат. Переважну більшість господарів 1947 року повивозили до Сибіру, а хто хворів на тиф, залишилися. Зараз тут самі пасовиська й сіножаті. Але я з точністю до 50 сантиметрів можу показати місце, де стояла наша хата і ще дві наших сусідів.
Хата від хати була за кілометр. До сусіда треба було кричати на повне горло: "А-го-го-гооов!". А взимку йти через кучугури. Вранці, коли світало, дивилася, як дикі свині риють наш город. Або під старим буком - йому тепер близько 150 років, він ще міцний-здоровий - "вибирають жир", як у нас кажуть. Тобто букове насіння.
Перед ґанком нашої хати був великий камінь. На сонечко з-під фундаменту вилазила гадюка, і я гладила її по голові. Вона мене не кусала.
2. Село Розтоки. Коли спустилися в село, ми нашу хату з хутора розібрали, понумерували кожну колоду і перебудували. Та хата дотепер у наших батьків, її стінам 77 років.
Тут мій пуп. Мої батьки бережуть пупи всіх трьох своїх дітей. У нашому селі немає звичаю закопувати їх у землю. Тому я можу приїхати додому, розгорнути їх - пупи зав'язані у білій полотнинці, "вифарбувані" лікарняною зеленкою.
Свого сина я народила теж у Розтоках, бо тоді у Чернівцях лютував стафілокок. Мого хлопчика приймала та ж акушерка Юлія Сергіївна Бойчук, яка приймала колись пологи в моєї мами.
У нас "провідний" день, тобто поминальний, не через тиждень після Великодня відбувається, а в сьомий четвер після Пасхи, на Вознесіння. Ще тепер поновилася традиція в селі весілля робити серед тижня, щоб у неділю нічого не рубати й не різати. Навіть кошики великодні готують не так, як по всій Україні. Все має бути там нарізане, готове до споживання: печені яйця, ковбаса, варене сало, хрін, шинка, часник. Я цього дотримуюся і в Києві.
3. Хотинська фортеця в Чернівецькій області. Її ніхто ніколи не взяв. Навіть приступом. Коли стає нестерпно, згадую про цю фортецю.
4. Я трималася свого часу за так званий пуп землі в Єрусалимі, у Храмі Гробу Господнього.
А ще маю в Єрусалимі власне улюблене місце - могилу піаніста Артура Рубінштейна. Він заповів розвіяти свій прах над тамтешнім лісом. Але рабини заперечили, тому прах із урною музиканта поховали на пагорбі в лісі. Серед суцільних дерев ця могила зроблена у формі піаніно. Велика плита: можна сидіти на клавішах і думати про вічність та життя. Я щоразу туди забираюся.
5. Хутір Лекече у Вижницькому районі на Буковині - одне з тих місць, де пишу свої книжки. Люблю писати в карпатських "джунглях", бо мені бракує кардіограми гір. І в Києві працюю багато. Але кульмінації виписую найчастіше в горах Галичини чи Буковини. Там, де дідько каже "добрий вечір". Мені потрібне лише світло для комп'ютера, триразове харчування і окреме помешкання. Людей не потребую, коли пишу.
У горах ніхто мене не тривожить. Хіба сусідка принесе зранку молоко і поставить на ґанку. Я людина незаздрісна. Але заздрю Андрієві Куркову, бо він може працювати скрізь: у літаку, в потязі, в машині. А мені потрібен гірський антураж.
6. Дача під Києвом. Уже цвітуть фіалки. Підсніжники відійшли, ось-ось розпустяться ранні тюльпани й абрикоси викидають цвіт. Там просто багдадський килим із квітів. Коли вже не захочу чи не зможу писати, то піду квіти розводити. Чи таверну відкрию. Я - добрий кулінар.
7. Святогірська Лавра в Донецькій області. Вона височіє над скелею і видається місцем, неприступним для зла. Була там років п'ять тому. З висоти видно все мілке і дрібне внизу. Щоправда, неподалік бовваніє пам'ятник революціонеру Артемові - убогий і потворний на тлі Лаври, хоча це й робота Івана Кавалерідзе.
8. На мене ніщо не справило такого враження, як комплекс пам'яті Яд ва-Шем в Єрусалимі. Якби моя воля, усіх навіжених, хто робить людиноненависницькі заклики, туди на екскурсію відправляла б - щоб перелякалися самих себе. Там відчуваєш майже електрошок. Здивувало, що багато ізраїльтян там не бували. Дехто боїться йти: кажуть, бережуть психіку.
9. У кожному місті, де буваю, вишукую собори, музеї та пам'ятники. Мені цікаво, що люди увічнюють. Люблю пам'ятник Коперніку в Ольштині, в Польщі. Сідаєш йому на бронзові коліна і можеш обняти за плечі. Пам'ятник Лесі Українці в Торонто стоїть у міському парку. Одна родина віддала кілька десятків гектарів приватної землі місту під парк за умови, що там ніколи не продаватимуть алкоголю. І не продають. У цьому парку стоїть дуже молода Леся Українка.
2 
1
Коментарі