З художником Давидом Шарашидзе, 46 років, ми зустрілися в галереї на Андріївському узвозі.
— Не маю окремої майстерні, — пояснив він. — Кілька років знімав приміщення у домі зі шпилями на Ярославовому валу. Знаєте? — показав у бік центру. — Потім його продали. Мабуть, зроблять там якийсь готель. Тепер працюю у квартирі. Тож вибачайте, що зустрічаємося в галереї. Ви вже картини бачили?
Я ствердно кивнула. Він узяв стілець у власника галереї, і ми пройшли в кімнатку біля зали. Сіли за круглим столом. Довкола на полотнах була сама Грузія: вузенькі старі вулиці Тбілісі, червоні гранати на синьому столі, цвіт граната у вазочці... На картині над нами грузинська пані у червоному теж сиділа за столиком, із філіжанкою кави та книжкою.
Коли ви приїхали в Україну?
— У кінці 80-х я служив тут — працював військовим фотографом. Бував у Львівській, Тернопільській областях. А 1992-го приїхав з Москви на запрошення друзів. Потім приїздив ще кілька разів і нарешті зустрів тут своє кохання — майбутню дружину Олену. Вона музикант.
Вона українка?
— Так. Ми поїхали з нею до Москви, але на початку 1994-го повернулися в Україну...
Москва — дуже жорстке місто, там агресивне середовище
Озвався його мобільний. Шарашидзе попросив зателефонувати пізніше.
А чому в Москві не залишилися?
— У Грузії відбулися ці події з Гамсахурдіа (збройне усунення від влади першого президента незалежної Грузії. — "ГПУ"). А художникам треба з чогось жити, бо стріляти — це не для нас. У Грузії я почувався б, мабуть, уже не так комфортно. Звісно, там моя батьківщина, моя мова... Москва ж тоді була ще прийнятним містом. Поїхав туди, показав свої роботи. Знімав там квартиру. Я добре знав російську, бо вчився на філфаку Тбіліського університету. Але... — він зробив ледь помітну паузу, — не скажу, що там мені подобалося: Москва — дуже жорстке місто, там агресивне середовище. Тоді ж я вперше потрапив до Парижа, відчув разючий контраст... А тут, у Києві, мені комфортно.
Малювати коли почали?
— Коли був маленьким, мене відвозили з Тбілісі до бабусі в село. Я залишався сам на сам із природою. Там був величезний двір, текло розмірене, спокійне і гарне життя. Цей спокій супроводжує мене всюди. Саме за нього я люблю Україну або, приміром, Швейцарію.
У старших класах, — продовжив, на мить заплющивши очі, — мріяв стати або художником, або музикантом. А тоді зайнявся фотографією...
Давид розповів, що перша його картина потрапила на виставку 1991-го. Її одразу купили.
— Це був такий стимул! — сміється.
Своїм учителем вважає Рімантаса Дихавічюса, литовського художника й фотографа. Ще в університеті підзбирав грошей і їхав до Литви, аби погостювати у свого вчителя.
— Якось до Вільнюса мало приїхати подружжя Горбачових, — сміючись, пригадав він. — Раптом до Дихавічюса збіглася купа охорони. Цікавилися підозрілим гостем — мною. Литовець пояснив, що я його друг. Але в день візиту мене все ж попросили прогулятися подалі від офіційних кварталів. А Михайло Сергійович не приїхав. Була лише Раїса Максимівна...
А Михайло Сергійович не приїхав. Була лише Раїса Максимівна
Дихавічюс, розповів Давид, знімав оголену натуру. Тоді таке показувати було заборонено. Дозвіл на публікацію фото його вчителя давав сам Горбачов.
— Якось Горбачов оглядав нове друкарське устаткування у Москві. Йому показали ці роботи. Він запитав: "Це ж не вульгарно?" — і дозволив їх виставляти. Тоді на виставку Дихавічюса в Москві за день приходило по 20 тисяч людей. У березні ми хочемо зробити з ним спільну виставку в Києві.
Маєте роботи на українські мотиви?
— Ні. Англія в моїй творчості з"явилася через три роки після повернення з Лондона. Коли відчую, що зможу по-справжньому написати київські вулички, це буде чудово!
А є роботи, які ніколи не продасте?
— Я продаю все! — сміється. — Щоправда, тримаю 30 робіт для галеристів. Якось один чоловік вирішив купити мою улюблену картину. Спитав, скільки коштує. А я: "Це — з колекції, не продається". Він знову спитав. Я відповів те саме. Тоді він сказав: "Та я не питаю, чи продається, — я питаю, скільки це коштує". Я назвав пристойну ціну, і він купив полотно, яке вподобав. Мої роботи є в 30 країнах світу. Уявіть — у Лондоні прокидається людина, п"є каву, а в неї на стіні висить моя картина!
Ви везунчик?
— Я знайшов свій стиль. Не думаю, що б таке намалювати, аби продати. Роблю що хочу. Беру участь у різних виставках — офіційних, неофіційних, благодійних, комерційних. І люблю спілкуватися з сильнішими, талановитішими за себе людьми — аби знати, на кого рівнятися.














Коментарі