Минулого тижня я поверталася додому на таксі. Нервово соваючись на сидінні, водій кожні кілька хвилин обертався до мене й перепитував адресу. Він постійно позирав на годинник, скреготав зубами, безперервно курив і тарабанив пальцями по керму. Коли я звернула його увагу на вулицю, якою можна значно скоротити шлях, таксист спершу проминув потрібний поворот, тоді загальмував, вилаявся і, з недовірою поглянувши на мене, запитав:
— А там хіба не глухий кут?
Я запевнила його, що їжджу цією вулицею принаймні раз на тиждень, що вона широка та добре заасфальтована і що на жоден глухий кут натикатися в цій місцевості мені не доводилося. Таксист ще раз вилаявся, дав задній хід і несміливо звернув туди, куди я вказала.
Проїхавши трохи, він перелякано сіпнувся і вигукнув:
— О! Зараз буде глухий кут! Я пам"ятаю це місце!
Зараз буде глухий кут. Я пам"ятаю це місце!
На прощання він запитав:
— Щоб звідси виїхати, я мушу повертатися назад, правда? Адже ця вулиця перекрита з того боку?
Перебрала в пам"яті найколоритніших із таксистів, які останній рік возили мене цією дорогою. Пригадала літнього чоловіка. Він на світанку відвозив нас додому після весілля друзів. Було ще темно, порожні вулиці освітлювалися ліхтарями й вітринами магазинів. Міст Патона був устелений густим туманом, що з особливою концентрацією облягав береги Дніпра.
— Можна поїхати коротшим шляхом, — сказав таксист. — Але, якщо ви не заперечуєте, давайте зробимо гак: дуже люблю кататися в тумані.
Я не психоаналітик, щоб знаходити для пацієнтів розумні вирішення їхніх фобій та маній. Зрештою, сама часто-густо опиняюся у глухих кутах після романтичних поїздок у тумані.
Іноді краще просто ходити пішки.
2 
1
Коментарі