У ресторані готелю "Тек"єре Нерес", що в литовському місті Каунас, симпатична білявка-офіціантка Еглє (по-литовськи "Ялинка") розповіла мені про бабусю своєї подруги Яни. Ця 74-річна українка мешкає далеко за містом, у приватному будинку... Ввечері Ялинка повідомила, що завтра о 8-й ранку бабуся буде в Каунасі.
— Я прийшла дізнатися, чого від мене хоче ваша газета, — доброзичливо почала жінка і піднялася з канапи в холі. — Мене звати Параска Сергіївна.
Ми пройшли до кафе. Пані Параска замовила чай. Та коли Ялинка дала їй талончик на безкоштовний шведський стіл, з"їла гречаної каші, салат, омлет і випила апельсинового соку.
— Народилася я в Жашкові, на Черкащині, — з легким акцентом почала бабуся. — Батьки в колгоспі робили. Неповнолітньою працювала на цукровому заводі, а влітку буряки садила. Школа — за 15 кілометрів. Пережила страшні голодомори в 33-му та 47-му. Тяжко нам було. Батьки попросили дядька-підполковника, аби забрав мене до Кіровобада, в Азербайджан. Я виїхала 1952-го. А потім ми переїхали до Туркменістану.
Ляльки поболіли, дівки подуріли
Там 22-річна Параска Нижник познайомилася із 21-річним радистом Чеславом. Литовець шукав квартиру для свого начальника. Сходили на танці на місцевий "п"ятачок", а за кілька місяців побралися. Взяла чоловікове прізвище — Ромейка.
— Ми тільки розписалися і зробили маленьку вечірку, — зітхнула. — Дядько дав трохи грошей. Згодом переїхали до Каунаса, де жили батьки чоловіка. Вони у нього добренні були. Дали нам 9-метрову кімнату та кухню...
Литва батьківщину замінила?
— А вам як — добре чи погано відповідати? — глянула насторожено. — Каунас дуже гарний, — ковтнула "Ліптона". — В Україні — гори, поля, луки, а в Литві – ліс. Взимку, коли все снігом вкривається, як у казці, — старенька почала замріяно похитуватися. — Я коли до Каунаса приїхала, не знала, що вагітна, — раптом розплющила очі Параска Сергіївна. — Поїхали ми до моїх — у Жашків. Чеславу сусідка наша, Хведора, сказала: "А ваша Паша — при надії".Тато хотів, аби ми вінчалися, а мама – ні: мовляв, уже живіт унизу. Ну, в нас так говорять про вагітних, — пояснила зніяковіло. — Тож ми не вінчалися, але родичів зібрали багато. Погуляли...
Народилася дочка Валя, а згодом — син Казимир — так звали Чеславового тата. Мій батько обурився: чого на честь одного діда назвали, а другого забули? Наступного року я народила Сергійка.
А ви де працювали?
— Тоді вже ніде. Раніше закінчила курси секретарок-машиністок. Дядько пристроїв мене у секретний відділ дивізії. Поважна посада була, — гордо підняла голову. — А в Каунасі було нелегко, — повернулася до попередньої теми. — Говорити по-литовськи я почала, коли Валя вже у 8-й клас ходила. Бо через суржик батьки в школі зі мною не дуже хотіли знатися.
Де ви живете?
— Ми з дочкою купили будинок на двох, — поправила чорний берет бабця Параска. — Живемо з нею на першому поверсі. На другому – Інеса, моя перша онука, з дітьми. А це, — кивнула головою в бік Яни, з якою прийшла, — друга. Інеса народила сина, а через чотири роки – двійнят — Ноеса та Ауксе. Ноес – на честь Ноя, а Ауксе – по-нашому "золотце". Хрестили їх недавно в костелі.
То ви стали католичкою?
— Коли брали шлюб, Чеслав запропонував мені вибирати – в православній чи католицькій церкві. Ради дітей я пішла в костел. Навіть хотіла перехрещуватися, але священик сказав, що то не обов"язково. А як я можу не ходити в костел, — обурилася, — якщо за чоловіка треба панахиду подати, свічку поставити. Він помер 14 років тому. Коли щось трапляється, іду в православний собор. Помолюся, згадаю про Україну...
Батько обурився: чого на честь одного діда назвали, а другого забули?
Повернутися не хочете?
— В Україні живуть мої сестри. Поліні — 78, вона у Жашкові лишилася. А Оксані — 63, вона під Одесою, в Балті. Раніше мало не щомісяця їздила в рідне село. Чоловік сердився: "Куди в ті джунглі?" А тепер відпочиваю вже на морі, між Одесою і Миколаєвом – у Березанці. Добре, що пенсія дозволяє. Я отримую... 1100 гривень, — швидко перевела літи на українські гроші.
Щось українське дома тримаєте? Рушники, Кобзар, ікони?
— Кобзаря немає, а ікона є — Богородиці. Нею мама мене благословляла. А рушники... У нас це вже не модно, — ностальгійні нотки відступили, тон став прагматичним. — Це у вас там хоч весілля, хоч похорон, хоч хрещення – скрізь рушники.
А українські страви?
— О, люблю борщ, вареники, деруни, пельмені, — знову оживилася. — Діти кажуть, таких вареників, як у мене, ніде не їли.
Співали онукам українські колискові?
Замість відповіді вона раптом заплющила очі і скрипучим голосом вивела:
А-а-а-а, котку,
Не лізь на колодку,
Бо заб"єш головку,
Та буде боліти
Не буде чим загоїти.
Була у мене муфточка,
Та й ту дівки вкрали,
На ляльки подрали.
Ляльки поболіли,
Дівки подуріли...
— У вас такий доброчинний народ, — продовжила, коли скінчила співати. Зізналася, що під час торішньої революції місця собі не знаходила. Тепер підтримує Ющенка і любить Юлю, яка пішла з гордо піднятою головою.
Бабусі Парасці я подарувала ікону Богородиці, яку придбала в одному з київських монастирів. На хвилинку та забігла до костелу, а тоді ми пішли до Благовіщенського собору. Там бабуся показала мені Сурдегську чудотворну ікону, подарувала маленького фарфорового янгола і сказала, що він має принести щастя.
На прощання ми поцілувалися.
2 
1
Коментарі