Я вчинила щось, у чому соромно зізнатися дорослій дівчині.
Усе почалося з книжки. Купила підручник з культурології, український. Після першого придбала другий, третій, четвертий. Усі — про культуру, але один — про історію мистецтва, інший — про поведінку в громадському транспорті, ще один — про менталітет українців.
Проте в кожній наступній книзі, які купувала з хворобливим азартом, шукала насамперед не цікавого змісту. Я шукала українську книгу про культуру, де не було б по десять помилок на сторінку. Я шукала книгу, яка була б написана українською, а не російською українськими літерами. Таку, в якій не перекручували б імена, речення були дописані до кінця, а коми й крапки стояли на своїх місцях.
Я шукала книгу, яка була б написана українською,
а не російською українськими літерами
Зрештою, мене не так хвилювали ті, хто зубритиме ці підручники, як власне почуття безвиході — від неможливості відчути культуру, яку вивчає культурологія.
Отут я й учинила те, в чім соромно зізнатися дорослій дівчині. Я пішла працювати у видавництво коректором! Відтоді все роблю неправильно. Книжок не читаю — лиш "вичитую", а замість думок автора в голові лишаються його помилки. У бесідах з друзями обговорюємо все, що "не так". А якщо хлопець обіцяв подзвонити ввечері, а телефонує зранку, починаю думати: хіба ж це правильно?!
Я сподівалася, що чужі помилки можна виправити. Зрештою зрозуміла: книги виходять не для того, щоб у них не було помилок. І думати про це не варто. Надто багато людей хоче бути лиш коректорами.
2 
1
Коментарі