Сільський голова 57-річна Любов Гулієва із села Жерденівка два роки возить продукти в сусіднє село Розівка Гайсинського району. Там живуть 35 осіб, переважно похилого віку. Крамниці немає 10 років.
— Їжджу туди, коли получається. Своєї машини нема, то я стежу, як тільки приїде хтось на машині, прошу підвезти до Розівки, — розповідає Любов Федорівна.
Минулої п'ятниці йдемо з Гулієвою до Жерденівського магазину. Набираємо в прозору торбину 10 пшеничних хлібин. Окремо в картонний ящик — кілька банок кільки, рафіновану олію у пляшках, чорний мелений перець, крохмаль, курячу приправу та солодку воду. Продавщиця пише в зошиті список продуктів і ціни.
До Розівки їдемо попід ліс по поганій дорозі з рештками асфальту.
— Колись тут були ферма, клуб, магазин, пошта, але все позакривали, — розповідає дорогою голова. — Молоді сім'ї повиїжджали в сусідні села Мар'янівка та Куна, бо в Розівці роботи немає ніякої. Один 34-річний Микола Дворак дерев'яні меблі виготовляє й продає. Молоко теж не здають, бо ніхто за ним не приїжджає. Автобус сюди ніколи не ходив.
Спиняємося біля зелених воріт 72-річної Катерини Роги.
— Тьотя Катя! — двічі гукає голова, спершись на хвіртку.
З хати виходить згорблена жінка. Поволі йде до воріт. Слідом біжить та гавкає кудлатий пес.
— Люба, щось привезла? — запитує Катерина Микитівна.
— Та як всігда — хліб, рафіновану олію, консерви, курячу приправу, перець, крохмаль, макарон, — говорить Любов Гулієва.
Жінка заглядає в ящик:
— А цукерочок нема?
— Не брала солодкого, забула.
Катерина Рога бере в оберемок пляшку солодкої води, два буханці хліба, дві пачки перцю та приправу. За все платить 17,3 грн.
Йдемо з продуктами по селу.
— А пиво є? — гукає від хати місцевий Микола Кривошапко.
— Нема. Я вже пива не возю, тяжко в руках носити, — відказує Любов Гулієва.
Підходять троє селян.
— Почому кілька? — зазирає до ящика Лідія Миколайчук.
— 3,70, — голова виймає консерви.
— А чо така дешева? Давай один хліб, — кладе буханку під пахву. — Магазіна нема, чоловіка нема, ще й фельдшерку відібрали. Живемо на отшибі. Пішки штири часа йду до Ладижина до сина в гості. Федорівна, треба щось рішати, щоб сюди ходив хоч раз в неділю автобус.
— Ліда, не дадуть. Он в сусідньому Тимарі 300 чоловік живе й то автобус не ходить, — говорить Гулієва.
— А як мені по хліб ходити? — продовжує Миколайчук. — Хай Янукович свого вертольота посилає.
Поруч сміється Василь Дворак, сперся на руль велосипеда.
— Ліда, ну, як ти не понімаєш. Не пустять сюди автобуса через погану дорогу. Порошенкові трактори з грузовиками розбили. А тепер ночами травлять коло села бураки ядами, а ми дихаємо. Вечорами в усіх кров носом пускається. Сусід відрами дохлих бджіл виносив, — каже Дворак.
Усі селяни живуть на центральній вулиці Першого травня, що тягнеться 2 км. Інші вулиці пустують. Підходимо до воріт 52-річної Марини Дворак. Ставимо продукти на лаву. За хвилину сходяться десяток селян.
— Так мороженого хочу. Воно мені аж сниться, — говорить 72-річна Любов Бевз.
— І я хочу. Але нема, хто його сюди донесе по жарі, — підходить 80-річна Марія Левицька. — Раньше мала ноги до магазіну ходити, але бідувала. Тепер получаю тищу гривень пенсії, а потратити нема де.
Люди розбирають усю солодку воду, консерви, перець та хліб. Залишається кілограм макаронів і дві пляшки олії.
Наймолодша жителька села 37-річна Марія Тарасенко працює листоношею. Пресу та пенсію їй привозять із Гайсина під хату.
— Ми ше заказуємо пральний порошок, мило, хліб, цукерки, копчену ковбасу і сир. Усе по магазинних цінах. Колеги йдуть нам назустріч, понімають, що ми на безлюдному острові живемо, — розповідає Тарасенко.
Її чоловік Станіслав щойно повернувся із Москви. Був там на заробітках. Діти Сергій та Валентина закінчили школу й поїхали навчатися до райцентру.
По покупки селяни їздять до райцентру Гайсин. Найближчий автобус — за 4 км на станції Зятківці. Туди люди дістаються пішки навпростець через ліс та поле. Односельці пишуть одне одному списки, що треба купити.
2 
1
Коментарі