Мої бомжі
...Років два-три він квартирував у якоїсь подруги, десь грав. А потім запив і опинився на вокзалі. Хтось розчеріпив Женьці обличчя пляшкою, і його ніс став схожим на перезрілу абрикосу із впадиною посередині. Женька замерз взимку 2005-го біля сміттєвих контейнерів. Мабуть, шукав пляшки…
Пам'ятаю, як у першому класі задля розвитку мовлення ми частенько описували картину "Трійка" - це там, де обдерті дітлахи везуть бочку з водою. Зима, мороз, бочка узялась бурульками, а вони, бідолашні, тягнуть її, мов коні.
Моя перша вчителька Марія Іванівна чомусь полюбляла такий сюжетний епатаж, тому для описування нам завжди виставляла або "Бояриню Морозову" Сурікова, або "Трійку" Перова.
- Ось подивіться, як погано жили діти до революції, і як щасливо живете при радянській владі ви! – тицяючи в картину указкою, дидактично верещала на нас Марія Іванівна і додавала, щоб ніхто не вздумав "пертись" на Паску у церкву, і тим більш – приносити крашанки у школу. Післязавтра, у неділю, була Паска, а ще був традиційний ленінський суботник, отже, всім належало працювати. Завтра, у Страстну суботу, у місцевому палаці культури на честь вождя пролетаріату гратиме духовий оркестр. На календарі був 1981 рік. Країна ще відригувала пройдешнею олімпіадою і шепотіла про таємничу смерть Висоцького. І та, і та співпали…
До початку 90-х моє покоління не знало, хто такі бомжі. Хоча, ні, знало, бо бачило по "теліку". То такі брудні й бородаті американські безробітні, які мешкають у картонних коробках і їдять помиї. Там, в страшній Америці, не поталанило мати свого Леніна, тому картина "Трійка" була для нас не просто полотном 19-го століття, а ілюстрацією сьогодення капіталістичної країни.
А потім раптом все змінилось. У нас з'явились проститутки, бандити і бомжі. Єдина донька Марії Іванівни пішла вчитись на перекладачку з англійської, і на третьому курсі стала наркоманкою. Її позбавили батьківських прав, чоловік помер від цирозу, а дворічного синочка узяла на виховання бабуся – себто, Марія Іванівна. По усіх святах і щонеділі вона ходить до церкви, ставить свічки і купує просвірки. У школі вона досі веде групу продовженого дня. Цікаво, чи демонструють дітям "Трійку" сьогодні ?
Особисто для мене це явище – бомжі – асоціюється з долями трьох моїх знайомих: Вовки, Женьки та Вальки. Три різних покоління, три несхожі соціальні категорії і такий спільний фінал…
***
Женька був русявим з великими сірими очима. Музикант, баяніст-віртуоз, закінчив Глієра. Врешті, грав по весіллях і на танцях, бо саме там водився довгий карбованець. Скупим не був, міг замовити півкабака і сам за все розрахуватись. З часом Женька одружився і прописався до жінчиних батьків, бо ті очікували на знесення. А за рік-два – розвівся. Ну з ким не бува, якщо ти творча натура і постійно хочеш експресії у стосунках?
Від тестів Женька виписався, а до матері прописатись не встиг. Запізнився усього на два дні. Доки у ЖЕКу готували документи, мати раптом померла від серцевого нападу. Більше "прописантів" у її квартирі не знайшлось, отож, квадратні метри забрала по закону держава, а Женька пішов під три чорти - на вулицю.
Запив, як сич. Років два-три він квартирував у якоїсь подруги, десь грав. А потім запив ще більше і опинився на вокзалі. Хтось розчеріпив Женьці обличчя пляшкою, і його ніс став схожим на перезрілу абрикосу із впадиною посередині. У часи просвітління він йшов підсобником на будівельні роботи і працював, як проклятий.
Женька замерз взимку 2005-го біля сміттєвих контейнерів. Мабуть, шукав пляшки або макулатуру. Було йому трохи за сорок.
***
Вовка Шмонс (вибачте, Володимир Петрович) колись закінчив Ленінградську військову медичну академію і служив лікарем на якомусь кораблі. Він був універсалом, хірургом від Бога. Мав квартиру у Владивостоці і дружину Ніну, яка служила разом з ним, бо була медсестрою. На шостому місяці вагітності дружина Ніна впала і наштрикнулась животом на якийсь гак. Дитина вмерла, не народившись, а родина з часом розпалась. Володимир Петрович залишив військову справу і повернувся на Україну. Квартира у Владивостоці залишилась колишній, Ніні.
У маленькому містечку під Києвом на нього чекала батьківська хата, мама і рідний брат Андрій. Володимир Петрович влаштувався лікарем в якусь амбулаторію, сім'ю більше не завів.
Почалася приватизація. Мама років з шість як померла, брат збудував величезний будинок за містом, а у батьківській хаті, де мешкав Володимир Петрович, оселилась його племінниця з чоловіком та двома доньками. "Ну що ти, Володю, це ж наша кров, - пояснював йому соціальну ситуацію Андрій. – А давай ми тобі "малосімейку" купимо, хочеш? Будеш жити окремо, може ще й оженишся…"
Володя погодився на пропозицію брата і виписався з батьківської хати за півгодини. Ніякої "малосімейки" ніхто йому не купив, зате дали ордерок на проживання у якомусь занедбаному гуртожитку на виїзді. На спільній кухні там постійно смерділо ацетоном, а у двох бруднючих кімнатах працювали беззубі у язвах повії. Племінниця Володимира Петровича огородила хату високим тином і пустила у двір кавказьку вівчарку. Брат Андрій розпочав якийсь серйозний бізнес, і мати бідного родича йому було не з руки.
За два роки гуртожиток викупили "круті" і знесли. Армія наркоманів, повії і Володя опинились на вулиці. Амбулаторія, де він ще працював, заборгувала йому за півроку зарплатню. На фіртці колись батьківської хати виросла камера завнішнього спостереження і табличка "Злий пес".
…Вовка Шмонс ходив у бомжах довго, років дев'ять. Ви не повірете, але він сам собі робив операцію – підшивав грижу. Звернути на такого профі увагу нікому не вистачило мізків. Взяти у приватну, чи й навіть комунальну клініку на роботу бомжа – у вас що, не усі вдома?
Він пережив брата Андрія на три роки. Того, бізнесмена, придавило дошками і він сконав на місці від численних переламів хребта. Шмонс помер від раку шлунку десь на смітнику. Він сам знав свій діагноз і сам вирахував, коли його не стане.
***
Валя - повногуба красуня з рудим волоссям. Вона була єдиною дочкою у родині військового льотчика і вчительки німецької мови. Це була жадана дитина, перед якою прихиляли небо батьки і на яку покладали усі свої батьківські надії. А ще у Валі була бабуся – суддя. Це була кам'яна баба з чоловічим характером, яка ставала лагідною лише тоді, коли до неї приходила внучка Валічка.
Ми бігали товарками у дворі і в нас були суто дівочі дворові клопоти: в кого лялька найкраща, на кого подивився Серьожка з першого поверху, у кого є "жувачка" і таке інше. Все те – і німецькі ляльки, що розмовляли, і югославські плаття, і перебивачки, і "жувачки" були вагоном у Валі. Її тато отоварювався у воєнторзі, мама раз на рік літала на Кубу або їздила у Чехословаччину, а бабуся… Чим там займалась Валіна бабуся, ми, малі, тоді ще не знали, але розуміли, що вона - ого-го.
Коли у відсутність батьків Валя запрошувала нас до себе додому, ми вибухали від щастя, бо знали, що йдемо в музей. Після візуалізації кришталевих люстр, богемського посуду у сервантах, кахельної плитки у ванні, кольорового телевізору, двохкамерного холодильника і справжнісінького японського магнітофону, нам дозволялось подивитись на чудернацькі пляшки у барі Валіного тата. Тоді традиційно був фуршет з бутербродами, салямі, шпротами і апельсиновим соком з залізних баночок (з "ненашинськими" буквами). Після усього "на коня" нам видавалось у руки строго по одній імпортній стирачці, яка божественно пахла. До наступної мандрівки у рай кожна з нас повинна була себе гарно вести – не сваритись із Вальою. Тому Серьожка з першого поверху завжди дивився лише на неї, а ми сперечатись з Вальою аж ніяк не могли.
Її бабуся працювала народним суддею довго, а тоді ще років шість відсиджувалась на пенсії. А потім якось раптом Валіна баба померла. Тато завів коханку і кинув маму, і після розміну квартири вони опинились в однокімнатці "зі зручностями" недалеко від центру. …
Валіна мама працювала у школі, займалась перекладами і халтурила скрізь, де тільки могла, бо на її шиї міцно сиділи Валя і маленька онучка Оленка. Валя закінчила школу і бігом вистрибнула заміж. Омріяний інститут, як і багатий чоловік, пройшли повз Валю, як туман. А тоді її мама зненацька вигадала, як можна розбагатіти. Дякуючи бездоганній німецькій, вона без проблем спілкувалась з закордонними женихами на сайтах знайомств. За вісім років Валя побувала чи не в усіх країнах Західної Європи, привозячи з поїздок речі, подарунки, та головне – великі гроші. Від женихів.
…Я зустріла Валю два роки тому у Парку слави. Двоє бомжів порались під кущами, перекладаючи якісь об'їдки з торби в торбу. Не скажу, що я меланхолік, але побачене мене ой як вразило. З тієї повногубої кралі з рудим волоссям, якою була Валя колись, не лишилось нічого. Запухше обличчя з переламаним носом, коротко підстрижена пакля на голові, фіолетові синці під очима і характерний бомжацький смердіж – така собі суміш урини і міцного поту.
Я навіть подумала, що то не Валя. Але вона привіталась (чим збила спантелику мою попутчицю) і попросила кілька гривень на цигарки. Чому, з яких причин Валя після Європи опинилась з безхатченками на вулиці – я так і не взнала.
Її мама забрала Оленку, продала квартиру і десь виїхала у Росію. Подейкували, що Валя під час одного зі своїх вояжів потрапила у сексуальне рабство і "присіла" на героїн. Інші казали, що Валя "підчепила" СНІД. А от наша сусідка Галина, знаючись на питаннях карми і нумерології, була переконана, що Валя розрахувалась за бабині гріхи. Мовляв та, будучи суддею, без свербіжа совісті виносила підсудним смертні вироки. А ще брала великі хабарі. "От Валя за бабині діла і поплатилась…"
