Леся-муштабель
Леся подруга моєї подруги. Коли я її бачу, мені смішно. Вона вміє все перетворити на комедію. Навіть сумні моменти свого життя. Коли ми останній раз бачилися Леся сказала, що згадувала мене. За яких обставин? – питаю.
-- Та коли поїла свою Коза Ностру коньяком Хенесі у сараї, -- зморщив лоба відповідає Леся. – Ти ж коньяк любиш, а вона чомусь ні.
Дипломований філолог Леся жила десь під Фастовом на дачі. З квартирою у Києві щось там не склалося і вона подалася на периферію вирощувати козенят. Ставиться до цього по-філософськи, по-інтелігентному. Навіть козу лікує коньяком. Хтось у селі порадив від розладу шлунка дати скотині спиртного. У Лесі знайшлися залишки лише новорічного Хенесі.
За простим коньяком вона зайшла до магазину на Печерську, коли прямувала до нас на зустріч. Продавець питає: що будете брати? У свої сорок Леся виглядає сучасною дівчиною. Модно одягається, носить окуляри у дорогій оправі. І та Леся, поправляючи оті окуляри, дуже інтелігентно каже отому продавцеві:
-- Вибачте, я із села. У нас усе в магазині дешевше. А тут така дорожнеча! Мені треба подумати...
У селі її люблять. А вона дивується на життя сусідів: в них так усе просто. Робота, город, вечеря з горілкою і навіть любов. Леся дуже переживала, коли про своє кохання їй розповідала сусідка Клава. Та поклала спати трьох дітей, сіла на "лісопеда" і поїхала до чоловіка. Він десь у лісі збирав березовий сік. Про романтичне побачення домовлялися заздалегідь. Та коханий давав хропака поруч із порожньою пляшкою горілки. Клава проревла до ранку... Згодом Леся подарувала їй сукню. Дуже відверту. Коза Ностра її на Лесі не оцінила. А ось клавчин чоловік – повною мірою. Тепер у сусідів повна романтика. А подруга моєї подруги радіє. Мовляв, своєю сексуальною спідницею врятувала чуже щастя.
Вона така, не завидюща. Це дивно, бо колись працювала Леся у бабському колективі в якомусь навчальному закладі. Там усі цікавилися особистими справами коліжанок. Одного разу Леся принесла на роботу репродукції картин художника, який тоді виставлявся у столичній престижній галереї. Педагогині запитали, чи добре Леся знає того творця. Та з гордістю відповіла:
-- Дуже добре. Він навіть дав мені потримати свій муштабель!
-- Що це таке, -- заінтригувалися колежанки.
-- Така палка зі шкіряним набалдашником, -- пояснила їм Леся.
Що вони там собі подумали, виходячи з власної професійної деформації, я не знаю. Але відтоді як я почула цю історію, подругу моєї подруги називаю Леся-муштабель. Вона, як той художницький прилад, допомагає людям малювати дрібні деталі в картині їхнього життя...
