Мовчати? І не подумаю
"Не болтай", — вказує усім своїм грізним єством жіночка з радянського агіт-плакату років Холодної війни. Приставивши вказівний палець до рота, вона натякає, що усюди тебе почують, і не дай Боже ти скажеш, щось зайве. Війна давно закінчилася, а от плакат і донині залишився актуальним. Змінилося лише те, що підслуховують і слідкують за тобою не німецькі шпигуни, а свої ж, українські. Чи б то пак, щоб ще ясніше — президентські.
Багато засобів масової інформації приховують правдиву інформацію. Всі бояться. Більшість новин — про те, хто кого вбив, скільки було пограбувань, зґвалтувань, пожеж. Все зводиться до банального, як пише Іздрик: "тато маму зарубав, на городі закопав". Одним словом, щоб було страшно жити. Хороших новин — мізер, і це лише підтверджує тенденцію, що залякуване, позбавлене оптимізму суспільство значно легше тримати в покорі. Чого власне і прагнуть "блакитно-білі".
Раніше, ще за радянських часів, люди мали багато часу аби читати книжки та журнали, але було дуже важко знайти хорошу книжку, зараз навпаки — часу мало, а хороших книжок багато. Отже коли каналів багато, це з одного боку і добре, адже практично не можливо приховати від людей інформацію. Раніше можна було закрити десь журналіста і відгамселити за його провокативну зйомку. А зараз всіх не закриєш, наприклад, тих, хто знімав відео на телефон і виклав потім у себе на "фейсбуці". Яскравий тому приклад відео в якому вінок падає на гаранта або ж гасло "Спасібо житєлям Донбаса".
Варто згадати про репресії щодо деяких українських телеканалів (5 каналу, ТВі), щотижневика "Кореспондент", журналістів Мустафи Наєма та Олени Білозерської. Про ці випадки дізналися усі, але ж крім цього є безліч утисків влади про які мало хто знає. І це стосується не лише людей причетних до журналістики. Це також активісти різних політичних організацій і просто не байдужі люди.
"Одного разу мене, будучи ще вісімнадцятирічним хлопцем, через два дні після Дня Незалежності, викликали в міліцейський відділок, на допит, який був спровокований папером, що прийшов з Києва. У ньому йшлося про статтю політичного змісту в ЖЖ, яку я написав ще на початку зими. Намагалися повісити кілька статей лише через запис в блозі. Тому я бачу, що вся інформація контролюється, а небажана інформація відразу вирубується з корнем, їх автори піддаються легким "профілактичним" розмовам або ж репресіям", — розповідає Андрій, студент одного з київських вишів.
Організації, які незгодні з правлячим класом, виходячи на мирні акції, ризикують своєю свободою. Після влучної, правдивої критики влада звіріє. Скалить свої великі і гострі зуби, шипить, гарчить і починає усіх репресувати. Міліція, автозак, удар, відділок, і так по колу кожного разу.
Як показує досвід, дивитися новини по більшості нинішніх телеканалів — годувати себе, чистої води, брехнею. Або, наприклад, нещодавно нашумівший випуск "95 кварталу". Всі нескінченно захоплювалися тим, як же класно там висміяли нинішню владу. Народ, агов! Цей канал належить Хорошковському. Цим вже все сказано. Відразу ж зрозуміло, що все було відомо завчасно і зроблено для того, щоб показати, яка в нас типу демократична держава. Свобода слова, всє дєла.
Тому чи не варто, поки є змога, показувати свою незгоду? Чи не варто виходити на акції та мітинги і давати знати існуючій владі, що народ не хоче жити брехнею?
"Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.
Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя". Конституція України, ст. 34.
Постає питання — для "блакитно-білих" закон не писаний? Проте, воно, мабуть, риторичне...
