З шести мужиків п'ятеро не служили, а один - гомік
...Моя однокласниця Віка, аби привітати свого Андрюшку з 23 лютого, економила на сніданках три-чотири місяці.
***
"Дєвонька, бери ось ці кальсони й дезік" - агітує мене продавчиня на речовому базарі. Вона заздалегідь приготувалась до 23 лютого і поробила чоловічі набори: пара морозостійкого спіднього, дезодорант-антиперспірант і магнітик на холодильник. Навіщо захиснику вітчизни магнітик - я так і не зрозуміла. "Тепер лафа, мужський день двічі на рік - шостого грудня і зараз, двадцять третього лютого, - продовжує продавчиня. - Подарки аж свистить розбирають! Що, кальсони не наравляться?"
Свідомо святкувати День захисника Вітчизни наші дівчата почали у шостому класі. За традицією, кожна вітала хлопчика, з яким сиділа за партою, а окремі - ще й того, котрий подобався. Тому половина хлопців класу йшла додому з одним подарунком, інша половина з двома і навіть трьома.
Що дарили у середині 80-х майбутнім чоловікам? Книжку, товстий блокнот з алфавітом, одеколон "Тет-а-Тет" (якщо батьки розчулювалися і виділяли дочці 12 карбованців на такий презент), фломастери і сувеніри. Подарунок готовувся заздалегідь і був обумовлений часто тим, що пропонувалось універмагагами та канцкрамницями на кілька карбованців радянських грошей. Моя однокласниця Віка, аби привітати свого Андрюшку (меншого на голову рябого вистрибка, який постійно гамселив її у спину) економила на сніданках три-чотири місяці. У відповідь на це напередодні 8 Березня Андрюшка знехочу тицяв їй пакуночка, зібраного звечора мамою, тоді щосили смикав за волосся і викрикував: "Вітаю!"
А ще на 23 лютого нашим хлопцям ми влаштовували солодкий стіл. Для цього виділялось цілих сорок п'ять хвилин виховної години, за які треба було зсунути буквою "П" парти, нарізати домашні торти, розлити сітро і все це поїсти. Пізніше, у сьомому, восьмому класі до святкових солодких столів додалися ще й танці. Ми смикались під "Модерн токінг" і "Арабеску", а коли під час повільного танцю хтось ніби випадково вимикав на мить світло, намагалися доторкнутися до партнерової щоки носом. Відчувалося, що наші хлопці - справді майбутні воїни, десантники, морські піхотинці. Найсміливіші неодмінно підуть служити в Афган і дадуть жару клятим душманам, думали ми. Інші стануть курсантами військових училищ і будуть мандрувати гарнізонами неосяжного Союзу...
***
З асортименту запропонованого крамничками та бутіками, обираю те, що підкреслює силу і статуру мого чоловіка. Він у мне з морфлоту, служив у Владивостоку. На згадку про те його мама й досі береже чорну безкозирку зі стрічечками і якорем. Вже на виході з магазину зустрічаю колишню співробітницю. Готуючись до чоловічого свята, вона скупила, мабуть, півбазару, тому з зони вільної торгівлі (себто, ринку) виходить навантажена, мов ішак, важкими клумаками.
Пригадалось, як святкували 23 лютого у старій редакції тиражки. "Це капець, - обурювалась на перекурі бухгалтерка Катя, затягуючись цигаркою із фільтром. - З шести наших мужиків п'ятеро взагалі не служили. А один - гомік!"
То вона так образливо вкусила найманця-дизайнера Фаріза, узятого за контрактом на рік у Туреччині. Катя підбивала до нього клинці, а він відповідав їй виразною байдужістю, допоки на одному з корпоративів не зізнався, що йому до душі... українські чоловіки.
