Так просто

Недалечко біля нашого офісу є сквер, у якому ми з колегами частенько любимо сидіти. Так і сьогодні по обіді сиділи з колегою та пили каву. Раптом до смітника навпроти підійшов бородатий чоловік у засмальцованій коричневій куртці. Озирнувшись на всі боки, спокійно дістав з урни металевий контейнер та повільно пішов з ним до дороги. Ми в перші хвилини навіть не зрозуміли, що трапилось.
- Юр, так він оце щойно, на наших очах вкрав урну, - першою отямилась я.
- Ну.... виходить, що так, - погодився колега.
Не знаю чому, та я нервово розсміялася. Вперше отак просто на моїх очах щось крали. До того ж робили це так спокійно, з гідністю.
На хвилинку я замовчала, аби проаналізувати, що сталось. Тоді запитала:
- А чого ми його не зупинили?
- Бо пізно зрозуміли, - відказав Юра.

Вже коли поверталися до офісу, зауважили, у більшості урн - замість металевих контейнерів, прив'язані чорні поліетиленові мішки. Виходить, це була чи не остання урна.