Часи повертаються
Батьки купили хату в покинутому селі за 30 тисяч гривень. Замість ближніх сусідів — порожні обійстя.
Є три великі ставки, в яких нікому ловити рибу. Тільки чути плюскіт — карасі підскакують із води й перевертаються у повітрі.
Переходимо кладкою прозорий струмок, з якого стікає частина ставкової води. Я попереду, чоловік позаду мене.
— Зловив! — раптом верещить чоловік. Обертаюся — тримає в руках здорового карася.
— Тримай міцно, — віддає мені, а сам взутий заходить у воду й руками водить по дну.
Впійманий карась виривається з рук.
— Може, відпустимо? Для кота дуже жирно буде, — кажу.
У відповідь чоловік радісно гарчить і розгинається від води. Високо піднімає руки — в кожній ще по рибині.
Враз почуваюся первісною жінкою, що пішла з чоловіком полювати на мамонта. Не задумуючись, задираю коротенький сарафан й підставляю пелену під здобич.
За півгодини дев'ять карасів, завбільшки як дві чоловікові долоні, б'ють хвостом мені по животі.
Щоб не світити по вулиці трусами, йдемо додому городами.
— Мамо, виходьте, доця в пелені принесла, — кличе зять тещу.
Мама дивується й береться чистити рибу. Пригадує бабусині розповіді, як та молодою теж ловила рибу руками. То було понад 50 років тому в селі Куманівка Козятинського району. Бичків у річці водилося так багато, що можна було нагинатися й брати руками. Натомість бабця скидала із себе панталони й ними зачерпувала рибу. То було в часи, коли українське село цвіло. А потім бички пропали. Лиш зрідка ловилися вправному рибалці на вудку. За збігом обставин, слідом за рибою поступово почали виїжджати люди з більшості сіл.
І ось риба знову повернулась у воду. А рієлтори потирають руки, коли мешканці багатоповерхівок запитують про будинок в якомусь тихому селі під містом.
