Зараза
Було опубліковано в газеті "Рідне місто моє", Київ.
Баба Дуня мешкала у просілій одноповерховій халупі на розі Гетьманської й Шолом-Алейхема так давно, що по ній можна було вести літопис усіх градацій цього провінційного закутка.
Колись навіть, як копали тут яму під газовід, копальники до неї звертались за порадою, бо не знали, де закінчується погребище хати Савченків, які переїхали сюди ще за Хрущова, а де починаються комунікації маєтку крутелика Васі, - того, що їздить на сріблястому "джипі".
Баба Дуня була самотня, як перст, і від тієї соціальної несправедливості мала неабиякий хист усе про всіх знати. Проте, сказати, що це "всевидяще око" було геть-геть одиноким, не можна. Була у баби Дуні кицька Зараза, яку та прозвала так щиро за те, що ненавиділа, а скоріш – любила.
От піде стара на базар за свіжим карасем, яким зазвичай торгують по буднях на переході біля залізничного вокзалу, стане біля рибалок і жаліється: "Ну ви таке бачили – літру дрібного карася за день з'їдає, зараза, це ж на місяць третина моєї пенсії, - хитаючи голову, нарікає на кицьку баба Дуня. – А ще "китікету" їй купи, або того, як воно - "віскасу"... От, зараза, побрав би її лихий, і де вона на мене видерлась?"
Звідки видерлась, вірніш, - узялася - плямиста кицька у баби Дуні, вона добре знала. Хтось підкинув під тин взуттєву коробку зі сліпим кошачим виводком. Усіх котенят розібрали, а цю крикливу манюню – ні. Баба Дуня проявила велике милосердя до тваринки і поселила її в себе в халупці. За півтора роки Зараза стала товстою пухнастою самицею і претендувала на котячу медаль за слухняність.
"Ти ба, як вирядилась Семенівна, - говорила баба Дуня до кицьки, помішуючи ложкою в каструльці з теплим молоком і позираючи крізь кухонну шибку. – І це в її роки, а вона ж на три весни за мене старша!" Зазвичай Зараза сиділа на підвіконні і дмухала через маленький носик повітряні хмарки. Таке мовчання кицьки баба Дуня розцінювала як суцільну згоду і додавала: "От і я кажу – що з літ, то з розуму".
Баба Дуня ділила з Заразою усе – і ковдру, і шмат пенсіонерського хліба, і надії. Між тим, на людях стара завжди скаржилася на свою кицьку, мовляв, доводиться її, підкидня, годувати. Сусіди звикли до такої критики баби Дуні і вважали її чи не взірцем вітчизняного грінпісівського руху. Цей жіночий тандем був втіленням великої любові людини до тварини.
Але якось вони посварились. Зараза видерлась на стіл і посунула боком бабину чашку з синіми квіточками – останній спогад її молодості. Чашка впала додолу і розсипалась на шматки, а Зараза отримала під бік смачного прочухана ганчіркою. Нявкнувши, кицька вибігла на вулицю, і більше її не бачили...
Що було з бабою Дунею! Спочатку вона два дні вичікувала, мов дипломат, паузу. Потім, ніби ненароком, три дні ходила попід сусідськими хатами і питала про всяк випадок, чи не бачили, бува, її Заразу? Потім її прихопило серце, і баба злягла. На дев'ятий день старій викликали "швидку" і навіть хотіли госпіталізувати (бо не було кому давати їй за графіком ліки від тиску, а в такому віці тиск – річ небезпечна). Проте шефство над сусідкою добровільно взяла Семенівна, тому сердешницю лишили вдома.
Баба Дуня сумлінно пила тричі на день ліки, а між цими процедурами дудлила чай і голосно ревіла у подушку. "Моя ти Заразулька, - хлипала стара, промовляючи до приліжкової тумбочки, - і на кого ж ти мене, бісова кров, залишила?"
А за два тижні Зараза прибігла. Була вона геть худа, проте щаслива і лагідна, бо давно не ночувала вдома. Бабі Дуні відлягло, і Семенівна перестала навідувати сусідку задля видачі порції ліків. Кицька знову сиділа на підвіконні і вислуховувала бабині аргументи про все, що відбувалось навколо. Довго вислуховувала – аж до квітня, допоки не окотилась трьома малими "заразулями". Баба Дуня була знову при клопоті. Тепер їх було п'ятеро
