ДЕ ШУКАТИ ЩАСТЯ
Під одним з моїх текстів у блозі написали: "Олеся, Ви сказали, що щаслива. Напишіть, що воно таке - щастя?" Доки ми будемо ставитися до щастя як до чогось далекого і думати: "а що воно таке взагалі?", ми, скажу я вам, ніколи не будемо щасливими.
Хтось скаже, що щастя повинно приходити до кожного саме, не відомо звідки і не відомо коли. Я так не думаю. Щастя - це якраз те, за що можна і треба боротися самому. Ми живемо у світі, де боротися доводиться за все. І це навіть не погано, це просто факт, його треба прийняти. А щастя - це, повірте, не найгірше з того, за що можна боротися! Боротися треба з самим собою. За те, щоб нарешті навчитися знаходити шматочки щастя навіть у простих, буденних речах.
Щастя не завжди рожеве і солодке. Розповім вам одну історію. Коли мені було років 13, я захворіла. Простуда досить швидко минула, а кашель залишився. Ми пробували його лікувати, пробували не лікувати - не допомагало. Коли прийшли до чергового лікаря (жіночки пенсійного віку) на огляд, вона, глянувши на мій знімок, без зайвих вагань і царемоній повідомила мамі: "Мамаша, так а что вы хотите? У ребенка туберкулез!" Світ перевернувся. Так як тоді, я не плакала, мабуть, ніколи. І так страшно не було ніколи ні до, ні після того. Все, що я знала про туберкульоз - це невиліковна хвороба. І байдуже, що зараз вона успішно лікується, нехай довго і дорого, але лікується. Тоді я цього не знала, але добре пам'ятала від чого померла Леся Українка. Що відчувала моя мама я навіть уявляти не хочу. Щоб перевірити діагноз нас направили у тубдиспансер (я коли почула це слово, ледь свідомість не втратила!). Там мене чекав ще один "приємний сюрприз". На дверях кабінету у який мені треба було зайти весів великий плакат з написом: "Туберкулёз - убийца века!" і статистика смертності - нижче. Що треба зробити з людиною, яка повісила туди той плакат - це окрема історія. Коли ми нарешті дочекалися своєї черги і зайшли в кабінет, я вже була ні жива, ні мертва. В кабінеті, за столом сиділа жінка, яка всім своїм виглядом показувала, що в цьому житті бачила все. "Деточка, чего ты плачешь?" - звернулася вона до мене. Я не відповіла нічого. Вона взяла мій знімок, уважно на нього подивилася і незадоволено запитала: "Ну, и кто вам сказал что здесь туберкулез? Передайте им что они еще туберкулеза не видели!" Після цих слів я зрозуміла, що я найщасливіша людина на світі і стараюся про це не забувати ніколи.
