Відчуваєш себе придурком
...Про те, що Кублацький, будучи генпідрядником, відкатав на ремонті нашого стадіону біля восьмисот тисяч гривень, за що й був запроторений у "сізо", а пізніше й засуджений на 4 роки, писали усі українські інформресурси. Усі, крім місцевих.
***
Візьмеш до рук місцеву пресу – і відчуваєш себе придурком. В той час, коли по всій Україні "вкрали", "вбили", "спіймали на хабарі", у нашому райцентрі – "нагородили", "відзначили", "відсвяткували". Таке вербальне ельдорадо (прошу не плутати з назвою однойменного магазину побутової техніки) – провінційна норма: народу, себто читачеві, не потрібно знати про те, про що йому знати… не потрібно.
На збіговиськах у міськраді по понеділках о шістнадцятій нуль-нуль журналістам вже років з двадцять дотепно розжовують, куди вони повинні піти, про що і як написати. Про таку "ЗМІївську" цноту сюжету і стилю дбає начальниця відділу інформресурсів Зіна Іванівна, яка вже три роки як на пенсії (зрозуміло, як держслужбовець) і є подружкою куми нашого мера. Колись вона викладала атеїзм у технікумі, потім була інспектором в ідеологічному відділі міському компартії, і ось тепер керує місцевими журналістами, які, хоч не хоч, а повинні позитивно писати про міську владу (бо інакше - хрін вам акредитація).
"Світлано, ти, коли зачіпала Кублацького, думала, що ти робиш?" – зціпивши зуби, школить Зіна Іванівна після "планьорки" якусь журналістку.
Про те, що Кублацький, будучи генпідрядником, відкатав на ремонті нашого стадіону біля восьмисот тисяч гривень, за що й був запроторений у "сізо", а пізніше й засуджений на 4 роки, писали усі українські інформресурси. Усі, крім місцевих, бо написати чи, вибачте, рохнути про таке у ЗМІ, значить, кинути тінь на усе місто і (що найстрашніше) - на місцеве керівництво. Те саме, що дзюрить проти вітру.
"У нас принайпаскудніші дороги", "у нас найбільші в області бюджетні борги", "у нас на 99 відсотків зношений комунальний фонд". Такі гасла – найулюбленіші для представників демократичного андеграунду нашого міста. Їх вони дістають під час політичного петінгу у переддень чергових виборів. А ще усе те – про дороги і "комуналку" - правда. Але, це не завадило нашому мерові вдруге давати обіцянки, вдруге балотуватись і вдруге "нею" – головою - стати.
"Ми обіцяли – ми виконали!!" - читаємо у містечковій пресі. Хочеться взяти до рук червоний фломастер і в слові "обіцяли" перед "ц" вписати "с"…
Наш мер не любить карикатуриста Більжо. Бо наш міський голова і герой Більжо мають спільне ім'я, (тобто, по-батькові: Петрович). В одній з газет в якості ілюстрацій до нашого "ельдорадо" журналісти кілька разів ткнули картинки Більжо, на що їм дали по шапці: хіба можна нашого мера виставляти ідіотом?
В минулому році якийсь дурень висунув нашого мера на людину року у номінації "міський голова". В усіх місцевих ЗМІ тоді з'явились красномовні привітання "найшанованішому" і "найдосвідченішому" за таку велику здобуту честь. Хтось з журналістів за допомогою фотошопу влаштував такий собі камеді-клаб і тицьнув на першу шпальту мерів фас у компанії харків'янина Добкіна (мовляв, рік тому "людиною" став Михайло Маркович, а тепер, гляди, повезе нашому Петровичу).
Петровичу не повезло. Комусь-таки вистачило здорового глузду не продовжувати цей флешмоб, і блискучу статуетку на сцені найголовнішого палацу країни віддали меру з південного райцентру.
У нашому місті понад 200 тисяч мешканців. До останнього перепису населення було чи не 240, але то було колись. А ще в нас така армія членів Золотого фонду і почесних громадян міста, що не розумієш: і чому при такій кількості передовиків, починаючи з 70-х, у нас принайпаскудніші дороги, найбільші в області бюджетні борги і на 99 відсотків зношений комунальний фонд?
Відчуваєш себе придурком і глузуєш з перекладача, який делегатам з польського міста-побратима, прибувшим на черговий день міста, не може пояснити, що то воно таке – золотий фонд. Коли поляки, знизуючи плечима, питають про золотовалютний запас, перекладач чомусь відповідає "найн". На фуршетному столі виграє сонцем предметний синонім: вино "Золота амфора". Правильно. Алкоголь – то є есперанто.
Коли вїжджаєш у наше місто з Київської траси, відчуваєш себе придурком. Центральна клумба, від якої йдуть шляхи на Сквиру, Умань, Вінницю, Одесу густо заставлена металопластиковими контрукціями у вигляді кола, з яких щасливий дядечко з роззявленим ротом рекламує нам пельмені, весела родина у стилі "тато, мама, я" - послуги банку, а напівоголена засмагла красуня, стоячи боком, - найкрутіший фітнес-центр з солярієм. І ще багато чого. Куценькими стрічечками над тим виглядають державні прапори і символіка міста, яких з-за реклами майже не видько. Ні тобі кам'яної пишнотілої українки з караваєм у руці, ні залізних історичних постатей, які радо б вітали гостей нашого міста у переддень "Євро". Велкам?
Ось вона, символіка мого міста: бігборди. Власність рекламної фірми, що починається на багатообіцяючу букву "бе". А ще – власність міського депутата від "Удару", який рік тому ударяв себе в груди і хотів виборцям чи не найкращої у світі долі.
У нашому місті чимало пам'ятників. Традиційний Ілліч з простягнутою рукою, навколо якого періодично вибухають суперечки: стояти - не стояти, його соратник Петро Запорожець, і, звичайно ж, пам'ятники тим, хто у різні часи доклав до історії мого міста свою щедру батьківську руку: Богдану Хмельницькому і Ярославу Мудрому.
Щоправда, оці двоє часто-густо стоять у запустінні й бур'янах, а під Ярославом взагалі влаштували стихійний туалет. Це тому, що розташований він на схилі біля ріки – у відносно безлюдному місці. А ще тому, що безкоштовних громадських туалетів у моєму місті усього два.
Чим менша людинка – тим більше у неї звань. Цей "комплекс наполеончика" не обминув і нашу гордість – поета-пісняра, публіциста і просто майстра слова, критика і краєлюба, лауреата і номінанта, заслуженого і тричі героя (усього не перелічиш) живого класика і генія літературної прози Віталія Бубенціва. Коли в одному із звітових есе прочитала його заслугу - "краєлюб", відчула себе зрадницею, десиденткою, шпіонкою. Бо ніхто так не любить свій рідний край, як Віталій Бубенців. За що йому уклін до колін і біла паляниця.
Вперше я пізнала жагучість слова Віталія Бубенціва, коли вчилась у третьому класі. Правда, тоді він звався БубенцОв і писав виключно про досягнення партії Леніна і комуністичну економіку. Його водили, мов троянського коня, по усіх школах нашого міста і влаштовували літературні вечори імені його ж. Дочка Бубенцова Маргарита тоді якраз закінчувала десятирічку і їй хоч трісни потрібна була медаль. З "золотом" Маргатира вступила до Ніжинського "ін'язу" і за п'ять років чкурнула до Англії, не бідкаючись про таткове виховання патріотизму.
Воно-то так, з-за кордону любити "родіну" ситніше. А тато, коли СРСР луснув, швиденько перебіг у протилежний табір, вдяг вишиванку і змінив стилістику та сюжетність своїх чиркань на "наційональне" й шевченківське.
Ось такі у 32-му в селі, звідки моя баба, зруйнували церкву, попалили ікони і здали у "втормет" церковного дзвона. У 37-му такі поставили підписа у доносі на мого прадіда, і того погнали, мов бика, на Біломорканал, де згодом розстріляли. Через сорок років після того такі стали заслуженими, отримали від держави квартири, пільги та премії і осіли у золотих фондах таких містечок, як у нас. Про таких написано у "Вікіпедії", і кобзар-Тарас проти них просто "віддихає".
…Золотий вік мого міста відбувся двісті років тому, коли його на власний кошт розбудувала й примножила родина одного відомого польського шляхтича. Чимало зі збудованого – млин, торгові ряди, костел – стоїть тут і понині. А при "совєтах", десь у 70-ті, кістки польських меценатів зі склепу вигребли і викинули на смітник. Якісь богомольні католички зібрали їх у мішечок та нишком перепоховали на старому міському кладовищі десь під тином. Де могила цих шляхтичів – не знає ніхто. Ні влада, ні громада.
Чи були вони краєлюбами? Напевне. Але полякам-побратимам, які щороку приїздять до нас на день міста, ліпше дати бідон горілки, аби залились, аніж кліпати очима й пояснювати, чому ж їхнім землякам в нашому місті нема навіть найдешевенького пам'ятничка і не названо хоч якоїсь вулички. Так, без горілки в такі моменти важко, бо відчуваєш себе придурком.
