Хата торохтить
"У мене хата пуста, давай стрінемось" – такого змісту смс отримую проти ночі від Знайомого. Про таке моя колега каже – "хата торохтить".
Я не те щоб здивувалась, але трохи спантеличена, бо не можу назвати адресанта ні Другом, ні Приятелем-товаришем, тільки й того – Знайомий. Подумки сказала собі "Хе!" і тихенько лягла чоловікові під бік.
Днів зо два збиралась відповісти щось стримане й жартівливе водночас, але робота, дім...
Ми бачились разів із п'ять, і то я щоразу приїздила з шефом. Потім Знайомий писав у смс вишукані компліменти, звертаючись на "ви". Коли він звільнився з посади, яка нас, власне, і звела, я вважала за доречне іноді писати-дзвонити, аби підтримати людину. Якось навіть мала нагоду запропонувати йому кілька варіантів працевлаштування. Він вдячний, хоч і не склалось. Щоразу, як зідзвонювались, обіцяла якось сходити разом на каву.
Коли у Знайомого почалися проблеми з дружиною, він став ділитись зі мною подробицями. Я слухала, випромінювала оптимізм і ділилась якою-не-якою житейською мудрістю. Виговоритись – то ж важливо. А що, як більше нікому?
Його дружина демонстративно ходила на побачення з іншим, поки Знайомий лікував удома їхню малу доню. Втрачав розум із ревнощів і безвиході. Зламав її пошту й прочитав усю романтичну переписку з тим іншим. З'ясував, що до сексу в них іще не дійшло. Я погодилась, що в такому разі то все несерйозно. Дружина зламала його "аську" й перечитала історію переписки Знайомого зі мною. Він запевнив, що я ніхто і звуть мене ніяк, що знайомі ми тільки в мережі, а в житті ніколи й не бачились. Вона резюмувала, що він до мене "клеївся", а я весь час "відшивала".
– Чому вона так вирішила, – дивувався Знайомий, переповідаючи мені чергову порцію своїх сімейних новин.
Щоправда, риторичних питань типу "за що мені все це", "чому я такий нещасний" і "що робити" Знайомий не задавав і дзвонити став усе рідше й рідше. Зрештою, таки знайшов нову роботу й поринув у нові проекти. Мабуть, життя налагодилось, подумала я.
Потім була ота нічна смс і моє мовчання у відповідь.
Суботнього вечора він подзвонив на мобільний і спитав, чи може набрати на домашній. Еге ж, у нас різні оператори. Диктую номер.
– Ти що, образилась? – каже замість вітання.
З'ясовується, дружина з донькою від нього таки пішла. Смс мені писав нетверезий. Запрошує піти в бар. Негайно. Каже, готовий навіть під'їхати кудись ближче до мого нецентрального району. (О, які жертви!) А краще – зустрітись у тому, як його, Торговому Центрі й вибрати йому яскравого светрика. Каже, якраз від його дому прямісінько туди йде безкоштовна маршрутка. (Це після цього аргументу я вже мала би застібати лівий чобіт!?) Від мого дому така маршрутка не йде. Каже, то їдь звичайною, я оплачу. Обіцяє в Торговому Центрі пригостити чимось смачненьким.
Кажу, такі зустрічі треба планувати... Каже, та ну, давай збирайся! Та скільки тобі років! Сидітимеш удома, як вийдеш на пенсію. Каже, що я лінива й уперта. Хоч точно знає, що вдома у мене – чоловік і син.
– Ти що, думаєш, я буду тебе спокушати? Не буду.
– То я тоді й не їхатиму дарма, - відверто регочу я, а він уточнює, що сподівався-таки повести до себе додому.
Ми ще трохи говоримо, Знайомий погрожує образитись, я не ведусь, і розмова згортається.
Звісно, в наш час уже не заведено кидати жінці під ноги соболине хутро, аби ніжка у багно не ступала... Але мені чомусь здається, аби Знайомий був здатен не маршрутне 2,50 компенсувати, а прислати по жінку, яку хоче звабити, авто (от саме прислати, а не приїхати), і пообіцяти купити в Торговому Центрі якого светрика – їй... Від такого чоловіка дружина до іншого не пішла б.
Мова ж не про гроші, а про здатність мислити по-чоловічому.
