Сяду замість Тимошенко!
Щодня, відкриваючи інтернет, натикаюся на свіжі новини від Юлі Володимирівни. То так, то етак. От і сьогодні натикаюся, окрім самопочуття та заяв одно партійців, фраза відомої української журналістки, звернена безпосередньо до Ю.В. "Я не хочу, щоб ми так легко і просто хоронили живих, чи зачислювали їх до минулого часу... Живим треба жити. По-людськи..."
А це ще одна витримка:
" — Заглядати в майбутнє страшно?
— Чесно? Страшнувато.
Тоді, роняючи важке, схоже на чавунну кульку, слово "страшнувато", співбесідниця ледь помітно зіщулилася. І на хвилину замовчала. У нервовому жесті, у погаслому, немов виключеному, погляді я не побачив ні звичного мимовільного жіночого кокетства, ні старанно відрепетируваного артистизму. Вона не грала. На іншому боці столу був не харизматичний вождь, не вольовий лідер, не визнаний політичний лицедій, а просто втомлена людина. Якій було просто страшно. І яка дуже не хотіла, щоб хтось побачив її такою."
… Мені чогось згадалося як з десяток років тому, удома, в селі, кілька сусідів зачудовано читали газету. Хай вибачить читач, уже не згадаю конкретно, про що і кого йшлася мова, але суть газетної замітки зводилася до одного – українські миротворці не повернулися з миротворчої місії звідкілясь-там, тому уряд вирішив виплатити їхнім родинам по 40 тисяч доларів.
- Е-е… Я б записався б… Якби брали б точно записався б… - хитав головою дядько Микола. – Хай би даже вбили б. А шо – зато діти пожили б… Своє однаково оджив…
- І я б записалась би… - чухала підборіддя наша родичка Марина. – Он в хаті ні газу, ні води, дочка в старших класах – чорт його знає, за шо дитину дальше вчити… А так – вбили б – хоть квартира була б у городі дитині. Все ж не коло города і хазяйства весь вік, як я….
По мірі сходження сусідів до однієї господи, де була газетка, як виявилося пів села з радістю б поїхали на миротворчу місію на вірну смерть, аби лиш 40 тисяч доларів дали.
При чому тут, здавалось би, Тимошенко?
Та от дивлюся на біографію її доньки – Жені Карр.
Спочатку Женя навчалася в одному з престижних лондонських дитячих коледжів, а після його закінчення в Лондонській школі економіки і політики (займає 3-е місце в рейтингу вищих учбових закладів Англії після Оксфорда і Кембриджа).
Володіє великими покладами унікальних гранітів.
Входить до складу спостережної ради Дніпропетровського металургійного комбінату ім. Комінтерна. Є одним з головних акціонерів компанії Єдині енергосистеми України.
Це не рахуючи всіляких там арт-кафе і решти "дрібничок".
Збираючи сьогодні по всій хаті своїй доньці копійки на обід в школу і "на булочку", мені сяйнула в голову думка – а я б з Юлією Володимирівною помінялася б місцями!
Справді, а давайте будемо мінятися? При нашій системі судочинства це не важко. Хай моя донька буде акціонером і в наглядовій раді, має гранітне родовище, а я посиджу замість Вас. Схему знає кожен простий українець: домовляєтеся з слідчими-суддями, "відстьогуєте", перекидаєте свої чи то грішки чи то почесті на сторонню людину. І все в ажурі – йдете відпочивати, поправляєте здоров'я, займаєтеся родиною, пробіжками, ну і рештою всим…
- При таких условіях сіла б… Мені то шо… – розказує мені телефоном все та ж Марина. Вона – ровесниця Юлії Володимирівни. Доньку на навчання пристроїти не вдалося, зате мала вийшла заміж і бавить в тому ж селі двох діток. Донка з зятем без роботи. Живуть усі на купі. У Марини мінімалка. – Крізіс, друга волна накриває, грошей мало того, що немає, так вони ж зараз ніщо. Я то вже давно не живу, так существую. А діти з внуками хочеться, шоб пожили….
За усе своє село розписуватися не буду, але добряча половина на таких умовах посиділа б замість Юлі Володимирівни. Байдуже на який термін, і що там "шити" будуть, та хоч звитяги маніяка Онопрієнка. Зате діти поживуть.
Ну а що? Як пише журналістка "... Живим треба жити. По-людськи...".
