"Дайте рубель золотий..."
За двадцять секунд словникове надбання учасників вертепу скінчилось. Переконливим "дайте рубель золотий" менший завершив таїнство колядки і простяг вперед руку. Моє запитання, чи знають вони ще щось, викликало сміх.
У селі Ясіня, що під Раховом, Різдво святкують двічі: двадцять п'ятого грудня і сьомого січня. Традиційно у цьому невеличкому закарпатському поселенні живуть і католики, і православні: мад'яри, гуцули, румуни, німці, українці...
В ніч на 25-те грудня вулицями Ясенів гуляє справжня казка. Перевдягнені цигани з бубнами, акордеоном і бугаєм обходять чи не всі обійстя. То колядники. Серед них - Коза, Чорт, Святий Миколай. Передні несуть на палиці Зірку, задні, узявшись за руки, жартують, регочуть і прославляють Бога. Так буде до кінця вулиці - до хати старої Франі. Бабі вже 97 років, а вона й досі ходить у костел і порається біля овець. Української мови Франя не знає, говорить угорською. Для неї спеціально загравають "чардаш"...
- Це в нас так усігда, - розповідає офіціантка Марта з кав'ярні "Ведмедик". Взимку тут багато туристів, тому час від Різдва до Різдва, як то кажуть, рік годує. - Дають усе - і ковбасу, і пирогів, і горілки. Гроші теж дають. Гривні або євро..." Ця валютна особливість у віддяченні колядників пояснюється тим, що половина чоловічого населення Ясенів на заробітках за кордоном. А на Різдво приїздять додому.
Сама ж тутешня колядка у виконанні вуличних аматорів схожа на справжню виставу. Шість чи вісім куплетів у два голоси під бубон і акордеон - це сюжет про Волхвів і малого Ісуса. Кожен куплет закінчується репризою, у якій славлять господарів щедрої хати і бажають багатства. Утираючи від щастя сльозу, хазяйка виносить з кімнати заздалегідь приготовлений пакунок. Колядники низько вклоняються і хрестять торбину, мов паляницю. Обіцяють повернутись за рік. Значить, кінця світу поки що не буде...
***
- Не звертай уваги, це колядники, - коментує наполегливий дзвінок у двері моя хрещена. За християнськими традиціями я прийшла привітати її з Різдвом. За мить на столі вже палає воскова свічка, а з духовки на всю хату шкварчить домашній гусак з яблуками...
Все ж таки відчиняю двері і впускаю у коридор трьох підлітків. Повезло, бо хлопці. За спиною у найменшого тілімпається невеличка торбина, з якої пахне мандаринами. Традиційним "коляд, коляд, колядниця..." найстарший (він же менеджер трійці) розпочинає святкове дійство. За мить відчуваю, що крім запаху мандаринів від колядників потягло пивом і тютюном.
Очікуваного дійства не вийшло. Не було ні двоголісся з переходами із мінора в мажор, ні козиної морди, ні картонної зірки на палиці. За двадцять секунд словникове надбання учасників вертепу скінчилось. Переконливим "дайте рубель золотий" менший завершив таїнство колядки і простяг вперед руку. Моє запитання, чи знають вони ще щось, викликало сміх. "Давайте швидше, бо нема коли ждать", - видавив середній. Почувши, що "рубля" не буде, невдоволена трійця швидко розпихує цукерки й пиріжки по кишенях і, не прощаючись, вибігає до ліфта. "Туди не йдіть, там бабки не дають!" - лунає вже з під'їзду. Обмінявшись настановами, одна група колядників змінює іншу. Квартиру моєї хрещеної вони обминають. Бо грошей там не дають...
