Тільки б збірна не підвела

— Слава Україні! — телефонує син по мобільному.

Від несподіванки я сторопів — він рідко говорить зі мною українською. Тільки на великі свята і якщо йому чогось від мене треба.

Коли ми переїхали із села до міста, діти ще ходили до садочка. З них попервах сміялися за українську мову. Поступово вони перейшли на російську. Щоправда, коли Україна стала незалежною, син і його друг почали ходити до єдиної в місті української школи. А донька пізніше закінчила український філфак. У мене з нею нема проблем у виборі мови спілкування.

— Героям слава! — відповідаю синові після паузи.

— Їду на стадіон, — розповідає він. — Сьогодні ж наші грають, треба підтримати.

Він вісім років живе у Харкові, став завзятим футбольним уболівальником.

Я дивлюся матч Україна — Швеція по телевізору. Підтримка з боку наших фанатів шалена. У другому таймі трибуни скандують: "Слава Україні! Героям слава!".

За кілька днів до цього в Києві вболівальники "Динамо" і "Карпат" влаштували таку ж перекличку, вивісивши портрети Бандери і Шухевича.

Футбольні фанати швидше українізують Україну, ніж націоналісти, думаю собі. От тільки б збірна вигравала частіше.