Ковзани
- Учора нарешті добралась до катка, - розповідає Вікуся, давня знайома. Ми бачимось рідко - лише тоді, коли провідуємо своїх мам, які мешкають в одному під'їзді. - Уявляєш, марила тими ковзанами, мов дитя, а десять хвилин покаталась - і відпустило. Все ж не те воно, що колись, у дитинстві...
Вікуся буває у мами рідко, два рази на місяць і на свята. Вона самостійна з вісімнадцяти років - коли вперше вийшла заміж і пішла працювати друкаркою. З мамою у них рівномірно прохолодні стосунки. Вікуся без нарікань "сплачує" свій соціальний борг доньки, мама без особливих емоцій приймає від неї гостинці і гроші на комуналку й ліки.
До своєї дитячої кімнати Вікуся заходить рідко. Мабуть, тому, що висидіти без сперечань з мамою може лише півгодини. Хоча Вікусі вже сорок і вона цілковито реалізована особистість, мама не втрачає можливості повчити доньку, як одягатись, з ким спілкуватись і куди витрачати гроші. "От яка може бути відпустка, якщо в тебе в кухні старі меблі? - присьорбуючи чай з кокосовим печивом, школить Вікусю мама. - Ти транжирка і незграба, а в хаті в тебе кури гребуться!" Така оцінка доньчиної персони з боку мами для Вікусі не дивина. Хіба мамі втлумачиш, що відпустку вона не брала шість років і вже відверто втомилась? Та й витрачати гонорар, зароблений безсонними ночами і загостренням підшлункової, на нікому не потрібні кухонні меблі (старим лише три весни!) таке ж духовне марнотратство, як українська абетка для папуаса.
...В дитячій кімнаті, де колись мешкала Вікуся, стоїть стара книжкова шафа. Такий собі модний хіт кінця 70-х - з полицями і розсувним склом. Шафа, як і колись, вщент завантажена різноманітними книжками. Ось тут сектор французської класики, а тут - детективи... На задніх сторінках найдефіцитніших у радянські часи книжок (Жорж Санд, Уілкі Коллінз, Дюма, Моем, Джек Лондон) олівцем написані цифри - 25, 30, 50, 80... То ціна, яку понад три десятиріччя назад Вікусині батьки заплатити книжковим спекулянтам, аби мати вдома традиційну інтелектуальну показовість. "Пам'ятаю, як просила маму: купи ковзани, купи! - ностальгує Вікуся, очікуючи ліфт. - Ні, не купили, бо нема грошей. А на оту макулатуру гроші були..."
Отримуючи по сто двадцять "ре" інженерської зарплатні, чи не половину її Вікусині батьки інвестували у те, без чого не обходилась жодна "нормальна" радянська родина: килими, фарфор у серванті, дефіцитні книжки.
Причому, читати цей скарб не дозволялось - бо попсується. Як і богемські фужери за чотириста карбованців, кришталева люстра за вісімсом, фаянсовий самовар з дванадцятьма чашками під гжель - ті всі атрибути радянського щастя й досі поглинають пилюку. Раз на півроку Вікусина мама проганяє по них ганчірку і стає неймовірно щасливою. Чоловік давно помер, донька живе окремо, а ці матеріальні цінності їй ніколи не зраджують.
Білі дівчачі ковзани для фігурного катання у перекупників на початку 80-х коштували 30 карбованців - усього пара томів якоїсь дефіцитної класики. Хтось з сусідських хлопців віддав Вікусі хокейні ковзани з "пробками" - зношені під лезо і страшно подерті. Вікуся пофарбувала їх зубною пастою і виходила на каток пізно ввечері, коли уся дітвора вже вкладалась спати. Аби ніхто не бачив її жахливих хокейних монстрів.
Чомусь саме ковзани стали для Вікусі символом дитячої мрії, яка так і не здійснилася. Сьогодні вона може придбати їх хоч сто пар і навіть орендувати цілий льодовий стадіон, проте вона не поверне головного: дитинства.
