Про літературу
Син більше не просить мене допомогти писати шкільні твори. Я можу лише все зіпсувати і більше, ніж на трійку не пораджу. Так разом ми якось написали про Тараса Бульбу. Як завжди, треба було затаврувати Андрія за його зраду. Та після тривалої дискусії (не читаючи трактування підручника) син зрозумів героя інакше: Андрій кохав і не зрадив свого кохання. Про це й написав у творі, який їм задали. Чесно кажучи, тоді, розмовляючи із своїм нащадком, не нав'язувала йому цієї думки. Напевно все таки щось змінилося у свідомості наших дітей і вони зараз обирають особисте, а не патріотичне. Як до того ставитися? Гадаю, із повагою. Підліток визначився із таким важким питанням: що дорожче -- батьківщина чи родина, кохання... У дитсадочку його питали – кого ти більше, любиш маму чи тата? І малий відповідав: обох! І це теж був вибір.
А за той твір отримав "незадовільно". І вердикт вчительки – "ти взагалі не розумієш теми". Про це зізнався не відразу. Каже, не хотів мене образити. І запитав:
-- Може, не варто випендриватися? Кому цікава моя думка?
Принаймні мені... Розповіла сину, як я теж отак "попала", вже навчаючись в універі. На іспиті треба було дати характеристику Хлестакова з гоголівського "Ревізора". Інтерпретувала цей образ як класного хлопця, що розвів усіх тих тупих чиновників. Дозволила собі подивитися на ситуацію саме так. Результат був аналогічний синовому із Андрієм Бульбою. Довго ревла у коридорі нашого жовтого корпусу. Не через трійку, а через нерозуміння. Тоді ще не було 3D і нас привчали мислити одновекторно. Згодом мені ради дала донька. Їй тоді виповнилося п"ять. Читала вірші Агнії Барто про зайчика, якого покинула хазяйка, про ведмедика із відірваною лапою та про падучого бичка. І несподівано видала свою рецензію тієї дитячої літератури:
-- Я б на місці тієї тьоті віршів для дітей не писала б. Жорстоко дуже.
