Торба щастя
Я оптимістка. Але ж я – жива, то буває всякого. "Всяке" – це бажання поплакати. Точніше така потреба. Не завжди можу пояснити причину сліз кількома словами. В одне зазвичай збігаються кілька образ і життєвих ситуацій, і з тим ніяк не впоратись, окрім як поплакати. Чесно кажучи, вважаю, що це корисно, але в такі от гіркі моменти справді почуваюсь глибоко нещасною.
Останнього разу плакалось іще на роботі й не відпускало вже вдома. Моїм розрадником був шестирічний син. Сама навчила його ще з пуп'янка, як мене втішати правильно. Ясна річ – треба тулитися й обнімати, бо тільки в тілесному контакті нема місця горюванню. Син виявився дуже здібним (весь в маму, що й казати!).
Саджаю його на руки, зізнаюсь, що сьогодні почуваюся нещасною. Втім, для нього це очевидно. Обнялись...
Життя ледве почало налагоджуватись, як син злазить з рук і йде до телевізора. Знімає з нього сувенір – невеликий глиняний мішечок, зав'язаний глиняною ж мотузкою. Там, де має бути отвір, кріпляться дрібні барвисті намистинки. На випнутому боці надпис: "Торба щастя". Це подарунок, привезений мені подругою з Миргорода. Син подав той мішечок і каже, аби понюхала. Дивуюсь: нащо? Він дивується у відповідь:
– Це ж торба щастя! Понюхаєш – станеш знову щаслива.
Зачудовано вдихаю повітря над зав'язкою торби й мене затоплюють розчулення, любов і – щастя. Дякую синові за цю видумку, а він дуже серйозно зауважує, що нічого не придумував. Каже, все правда, бо він і сам раз так робив...
Усвідомлюю, що справжня торба щастя не на телевізорі стоїть, а сидить у мене на колінах. (І я так люблю його нюхати!).
