В мінусі і в плюсі
Коли дупа останнього пасажира, втрамбованого у салон "маршрутки", впирається у лобове скло, водій робить дужче музику і з ривком відчалює. За вікном майорять кольорові віночки кладовища...
"...Льготніков не беру, платить при вході, - на одному диханні викладує, мов мантру, молодик за кермом. - Діду, ну куди ти, глушмане, преся? Нема чим платить - сиди вдома!". Коли дупа останнього пасажира, втрамбованого у салон "маршрутки", впирається у лобове скло, водій робить дужче музику і з ривком відчалює, мов баркас. За вікном майорять кольорові віночки кладовища та баби у таких же "веселих" хусточках. Поминальні дні для "маршрутчиків" мого міста - гарячий сезон. За день можна заколотити те, що не заколотиш і за тиждень. І бути, як в нас кажуть, "круто в плюсі"...
***
Як діє міська програма "Турбота", можна взнати, проїхавши на гробки (себто, поминальні дні) до кладовища й назад. У моєму місті поховань кілька, тому гробкова неділя триває від суботи до вівторка. "Мабуть, міський голова оп'ять у відпустці, - резумує ситуацію пасажир середніх років. На вухо йому кричить динамік. Під слова "одіночіство сука, одіночіство сволоч" пасажир періодично намацує пляшку чогось міцного у торбині і тішиться тим, що от зараз він приїде додому й розговіється.
Схоже, соціального транспорту на помнальні дні у цьому році влада мого міста не виділила. Прогавили можливість додаткового піяру на носі виборів і місцеві політичні сили. Гарно, мабуть, виглядав би бус, на боці якого півметровими буквами було б написано: "Безкоштовний проїзд для населення від депутата Василя Кізяка!", або - "Усі там будемо! Їдьмо, поки на шару! Ваш кандидат Костян Рижий..."
"Якби коліна не боліли, я б пішки пішов", - видихає у натовп дідусь у кумедному брилі і додає, що до гробків підготувався заздалегідь, з чотирьох пенсій потроху відкладав - на кагор, паски, шинку й проїзд. Дід відвідує чотири кладовища - три міських і одне в селі. Загалом на "туди-назад" йому потрібно 28 гривень.
За десять хвилин "маршрутка" підстрибує і гучно гепається. Для переробленої у пасажирський автобус вантажівки такий маневр дається важко. Вона клацає залізом, мов зубами, і тріщить, як горіх.
Пішли ями, значить, скоро центр, розуміють пасажири. За мить вони розсипаються від зупинки, мов пташенята, у різні сторони, а водій, набравши чергову порцію люду, мчить назад до кладовища. Поки йде масть.
***
Щороку ми з чоловіком їздимо у Карпати. Автобус від Івано-Франківська до Рахова схожий на кіношний бус до колумбійської Картахени: пасажиропотужність салону - 150 відсотків, на головах валізи, клітки з домашньою птицею, ковдри, лижі. Люди сидять, стоять і висять, здається, навіть на колінах у водія. Проте, ніхто не скаржиться: їхати ж треба усім. Не дивлячись на таку людську насиченість, водій зупиняється на кожному стовпі і підбирає кожного, хто голосує. Здебільшого це старі баби, які їздять від села до села у своїх баб'ячих справах. Ніхто з підібранок грошей за проїзд не передає. Ясна річ - пільговички. Щозупинки дивуєшся: і куди та чергова бабця поміститься? Але автобус, здається, гумовий. Хтось навіть намагється піднятись і поступитись місцем.
Проїжджаючи повз кладовище чи капличку, водій нашвидкоруч хреститься. Його дії повторює більшість пасажирів салону.
- Стільки пільговиків, ви ж у мінусі..., - закидаю я, виймаючи багаж, бо вже приїхали.
- Я в плюсі! - відповідає весело водій і перелічує усіх, хто чекає на нього увечері вдома: старих маму й тата, вуйка Омеляна, котрий ще ходив воювати на боці угорців, трьох дівчаток і двох синів, меншому з яких усього півроку. А також десяток овець, підсвинка, пса Термінатора і корову Мусю. - Усі, хвалити Бога, живі-здорові, а ти кажеш - мінус...
