На повідку
На пероні залізничного вокзалу, перед від`їздом, пенсіонерка вигулює свого кволого з опущеною головою домашнього улюбленця. На перший погляд йому всього кілька місяців. Ледь перебирає лапи, тремтить, час від часу падає. Говорить до нього. А він суне носа, тулячись до ніг. Люди посміхаються. Або співчувають. Кому?
Здається, такі бабусі спиняють еволюцію всього живого на Землі. Особливо одинокі, що від лузання насіння під будинком перейшли на „вбивство" домашніх тварин, приготувавши їм повільну смерть. Такій породі собак спочатку підрізають нігті, мучать шампунями, витирають сраку, виводять бліх, стрижуть, чистять вуха, а потім носять на руках. Останнє, зрештою, призводить до погіршення у тварин координації рухів. Або ще гірше – повної нездатності ходити.
Здається, якби не соціальні табу – ці жінки, своїх дітей, теж тримали б на повідку. Страх того, що тварини, як і діти теж їх покинуть змушує жінок боротися всіма можливими способами із жорстокою самотністю.
В будинку навпроти де я мешкаю живе така сама "тьотя", але молодша. Улюбленців у неї троє. Принаймні, саме стільки я бачив під час її прогулянок. Різної породи. У кожного довгий повідок. Вони часто переплітаються і люди, що намагаються пройти тротуаром змушені грати у жіночу "резинку". Темний мопс найповажніший, і, певно, власниця любить його найбільше, бо найчастіше говорить із ним так, як господиня у своєму домі з чоловіком, котрий "не слухає жінку". Є серед цих домашніх псів "сука", що за відсутності хазяйки гавкає та скавчить уночі. Це дратує, але я розумію, що домашня тварина для неї - єдина можливість бути комусь потрібною. Удома її завжди чекають.
У дворі будинку живе зграя вуличних псів. У них є вожак, що приходить уночі, і вони починають вити. Це виття усвідомлення незалежності тварини й мені подобається як вони це роблять. Вожака всі слухають, а псів зайд та чужих бомжів виганяють із гавкотом. Найслабкіший у зграї завжди зустрічає вожака першим. Леститься та лягає на спину, демонструючи таким чином повну покору. Лиже морду та, певно, „розповідає" про те, що на "їхню" територію ніхто не зазіхав. Ще дві собаки – полюбляють лежати на спині по 5-10 хвилин. Причому поруч, одне біля одного. Тьотя з трьома псами не любить їх, бо вони демонструють статус незалежності, який суперечить її бажанню "мати когось" у власності.
Напевно, для псів довжина повідка абсолютно нічого не значить. Для жінок похилого віку – це можливість тяги зовні. Вимушеного але корисного руху вперед. Бо того, хто це робив до собаки, "вже нема як десять год", діти навідуються рідко. А лизнути поштову марку може й чотирилапий друг...
