Час пікінг
Час пікінг — такий вид спорту запропонувала ввести одна з команд КВН на наступних олімпійських іграх. Сьогодні зранку, їдучи в 302 маршрутці, я переконалась, що українці здобули б беззаперечну перемогу.
Раніше мене хвилювало питання: "І чому так багато людей їде в напрямку Лук'янівки та Подолу?". Сьогодні ж я хвилювалась спочатку, як не випасти, а потім, як вийти з цього транспортного засобу.
Уже зранку я передчувала, що потрібно взувати кросівки. Так ні, мені ж захотілось начепити туфлі на ноги, щоб, як казала мама, "бути схожою на дівчину". Ці знаряддя для інквізиції, звичайно, без підборів (такого б я точно не пережила), але з танкеткою.
Потім моє передчуття часу "пікінгу" підтвердилось тим, що дві попередні маршрутки були настільки заповнені людьми, що там навіть двері не відкривались. У третю мене все-таки занесла якась активна бабуся. Не знаю, як за нами закрились двері, але ми поїхали.
У маршрутці вже інша бабуся попросила помінятись місцями, бо вона хотіла виходити на зупинці.
Спочатку мене притиснули до кремезного дядечка — бабуся вміло працювала ліктями. Сумка моя пішла "подорожувати" по салону і повернулась до мене тільки через дві зупинки.
Потім раптово загальмував водій і я ледве не всілась на руки дідусеві, який сидів позаду. Я встигла схопитись за поручень і повисла в повітрі. У той момент відчула і м'язи пресу, і рук, і правої ноги.
Коли водій знову рушив, мене відкинуло вже вперед на того ж кремезного дядечка, якому, як мені здалось, сподобалась така розвага. "Може, я вас потримаю", - люб'язно запропонував він.
Проте потримати не вийшло, бо ми доїхали до зупинки і активна бабуся з твердими ліктями вискочила, а на її місце зайшло ще троє людей. Після цього я стояла на одній нозі, бо другою трималась за поручень (збоку, можливо, це виглядало не зовсім пристойно, але й мені так висіти було не зовсім зручно).
Апогеєм у цій поїздці стало те, що я все-таки всілась на руки дідусеві, після чого, як я зрозуміла, бабуся, яка була його дружиною, дивилась на мене як на втілення всесвітнього зла.
На наступній зупинці в переповнену маршрутку, в якій ледве відкривались двері, зайшло ще... двоє людей.
Коли ми вже рушали, то через вікно я побачила, що до маршрутки біжить жінка і просить її почекати. Я з жахом подумала: "Куди???", але жіночка зі словами "Ще трішки. Ну, ось так, ще трішечки" не просто змогла сама зайти в маршрутку, але ще й впихнула туди свою валізу, дістала гаманець і передала гроші за проїзд...
Через дві зупинки я вдало "катапультувалась" з маршрутки — ноги, голова та сумка були зі мною.
Після цього я зрозуміла просту істину: для людей, які щоранку переживають час "пікінг", насправді немає нічого неможливого. Потрібні лише гарний настрій і велике-велике бажання це "щось" зробити — "ну, ось так, ще трішечки" :)
