Дарниця. Подорож в минуле.
Вчора була нагода побувати в Дарницькому районі Києва - районі, де народився і виріс, і куди досить давно не виходило чомусь завітати. В останні дні вересня темніє вже по-осінньому. Тому після затримки на роботі до метро „Дарниця" добрався в глибоких сутінках. Біля метро, на кінцевій 45-го автобуса, звична, як і колись, ситуація. Автобусів нема, натомість, з десяток маршруток „Богдан" готові розвезти пасажирів до місця призначення. Дві маршрутки з відчиненими дверима вже достатньо наповнені, але ще не забиті до краю, як і раніше, чекають до останнього. Стрибаю в одну з них. Машинально дістаю з кишені дві гривні, але з надпису формату А4 зауважую, що тепер треба 2,50. Коли зовсім нема куди вміститись, і обидві останні сходинки зайняти, водій зачиняє двері.
Рушаємо. Роздивляюсь пасажирів. Вирази більшості облич стомлені та пригнічені. Люди весь день працювали, а тепер добираються кожен до своєї комірчини. Хтось гучно слухає альтернативну музику. Маршрутка поволі пересувається знайомими вулицями. В салоні панує стійка похмура атмосфера, яку підтримує тьмяне жовте світло.
Думками повертаюсь на 7 років в минуле, коли кожного вечора цим самим маршрутом їздив до квартири, де з дитинства жив з батьками. На вузьких сидіннях – такі самі жінки середнього, ближчого до старості, віку, в очах яких чітко проглядається печаль та приреченість. Очі дівчат років 20-25-ти випромінюють байдужість. Чоловіки, щоб вбити час, про щось машинально балакають. З'являється відчуття, ніби років між моєю минулою поїздкою та цією зовсім не було. Просто пройшов черговий день, який добігає свого кінця.
Всі ніби примирились з дійсністю навкруги, примирились з відведеною для них роллю виконавців, гвинтиків великого механізму, які мають конкретні межі дозволених або можливих дій. Люди прокидаються, виходять, ідуть до зупинки, сідають на маршрутку чи автобус, потім – на метро на правий берег, робота (навчання), обід, метро, маршрутка, магазин, вечеря, телевізор (комп'ютер), сон, сніданок, зупинка, ... Кадр повторюється, коло замикається. Стоп!
Проминаємо Ленінградську площу, на наступній виходити. Гучно кажу водію про зупинку. Дві дівчини неохоче виходять надвір, щоб мене випустити. Більше ніхто не виходить. Наче б то все на місці, - зупинка, високовольтна лінія, підземка... Тільки гастроном став маркетом. Повертаю праворуч, щоб зайти до магазину, але не бачу звичної асфальтованої доріжки. Доріжку, напевно, з відомих тільки їм причин, засипали ґрунтом працівники комунальних служб. Щоб не ходили, обгородили газон трубами, які височіють на пів метра над землею. Але люди не зважають на перешкоди та вперто ходять тим самим натоптаним у підсвідомості шляхом.
Йду з магазину тою частиною газону, яка раніше була дорогою. Пірнаю в темряву вечірніх дарницьких дворів. Тротуар, спортивний майданчик, ґрунтова стежка, плитка, дитячий садок, колишнє РУВС, патрульна машина, шовковиця, вищерблений асфальт, дитячий майданчик, ще одна ґрунтовка, ось вже за 50 метрів будинок... Бац! Перечіпляюсь через шматок бетонної плити, яка стирчить на дорозі, певно, з часів, як ця дорога існує. Раніше я його автоматично оминав. 10 хвилин по дев'ятій. Підходжу до колись свого парадного. Там кодовий замок. Немає жодної з тих лавочок, де раніше вдень засідали місцеві бабусі, а ввечері – молодь з гітарами чи мужики з пляшкою, яких бабусі лаяли з вікон, коли темніло. Ані молоді, ані мужиків, ані бабусь.
Цікаво, і, разом з тим, трошки моторошно повертатись у місце, де пройшло дитинство, де знаєш кожну тріщину в асфальті, кожне дерево та кожну стежку. Моторошно зустрічатись віч-на-віч з тим собою, який молодший на певну кількість років, з його, тобто своїми тоді, мріями, страхами, бажаннями, почуттями та світоглядом. І з його питанням: ким ти став?
