Ной Московського патріархату

Друзі - не всі, але кілька розумних - завуальовано радять мені не писати про політику. Не тому, що писання про політику небезпечне для життя, а тому, що воно, на їхню розумну думку, небезпечне для моєї репутації.

- Ти ж професійний літературознавець, от і пиши про літературу, - радять вони, сподіваючись, що літературознавець мав би сам зрозуміти підтекст: "Ти ж політологічно темний, як антрацит, от і не пиши про політику".

На це я друзям зазвичай нічого не відповідаю і продовжую писати. Бо впевнений, що політологічні знання не допомагають, а лише заважають адекватно сприймати пострадянські політичні процеси. Ідеології, партії, державні устрої - все це, може, саме по собі й цікаве, але жодного практичного застосування в нашій пісочниці не має. Бо для розуміння наших політичних процесів значно важливіше знати, скажімо, механізми впливу донецьких сутенерів на галицьких проституток. А ось про що я справді намагаюся не писати, то це про релігію. Бог - таке діло, що в кожного свої способи морочити Йому голову, і нема чого ділитися ними з іншими людьми. Власне, я і цього разу не збирався. Напишу, думав, про Кена Кізі, хай уже їм буде література.

Єзуїти кажуть: "Не кваптеся, вдихніть запах квітів", а православні кричать: "Швидше, швидше, щоб не нюхати собаче лайно"

Тим часом дороги людських асоціацій - недосліджені. У сенсі непередбачувані, навіть коли перечитуєш давно й нібито добре знані твори. Наприклад, того ж Кізі. Точніше, так: про те, що його Макмерфі з "Польоту над зозулиним гніздом" є черговою варіацією на тему Христа, я, звичайно, пам'ятав. Бунт проти системи, розпинання на операційному столі і спокутувальна смерть, та ще й у виконанні Джека Ніколсона - таке не забувається. Трохи гірше після першого читання зберігся у свідомості обтяжений інцестуальними гріхами мотив Авеля й Каїна в наступному романі Кізі "Інколи прийде охота". Ну, і вже зовсім чомусь вивітрилася з пам'яті найпрозоріша з усіх можливих біблійних алюзій у "Пісні моряка".

Останній роман, правду кажучи, художньо поступається двом попереднім. Але, як завжди у Кізі, основні висновки звучать цілком переконливо. Зокрема - про марність сподівань на державне відновлення справедливості і безглуздість шляхетних поз, коли маєш справу з мудаками. А ще, оскільки події розгортаються на Алясці, в романі трапляються характерні діалоги:

- Ось бачите? Саме це я і маю на увазі. Єзуїти кажуть: "Не кваптеся, вдихніть запах квітів", а православні кричать: "Швидше, швидше, щоб не нюхати собаче лайно".

- І ти гадаєш, це правильно? А якщо довкола немає нічого, крім собачого лайна?

- Тоді єзуїти радять саджати квіти...

А потім на узбережжя налітає небаченої сили ураган і мало не перетворює "Пісню моряка" на антиутопію із заслуженим кінцем світу у фіналі. Але все ж не перетворює: в останній сцені на горизонті з'являється човен Айка Соллеса й повільно пливе до берега, де на нашого героя чекає кохана - як виявилося перед загрозою смерті - жінка. Неважко здогадатися, що, крім самого Айка, у човні знайшли прихисток всілякі білки, бурундуки, опосуми, єноти - одне слово, "кожна звірина, кожен плазун, усе птаство, усе, що рухається на землі, за родами їхніми - вийшли з ковчегу вони".

І аж тут мені раптом згадався російський варіант цієї історії. Навряд чи Кен Кізі чув колись про діда Мазая і зайців. І навряд чи Некрасов свідомо протиставляв свого рятівника русаків біблійному Ноєві. А проте яка точна виникла цивілізаційна антитеза: на одному боці шанс на спасіння отримують усі, "чисті" й "нечисті", на іншому - лише представники визначеної, так би мовити, деномінації. І як підказує мені моя політологічно неосвічена інтуїція, на політичні цілі керівники цієї деномінації витрачають значно більше енергії та коштів, ніж на суто релігійні.

Зараз Ви читаєте новину «Ной Московського патріархату». Вас також можуть зацікавіти свіжі новини України та світу на Gazeta.ua