Зустрів на зупинці товариша Івана. Стояв з чорною сумкою в руці.
— Глянь, як я прикупився, — показує на костюм. — Сумку яку підібрав. Ключі, гроші, мобільний — усе влазить.
Сідаємо в "кільцеву" маршрутку. За 10 хвилин виходимо на зупинці.
— Сєрьога, це кінець, — Іван переляканими очима дивиться у бік маршрутки, що віддаляється. — Я сумку забув.
Єдиний варіант — дзвонити на загублений телефон. От тільки, що казати, коли візьмуть слухавку? Просити, аби повернули за винагороду, марно. Колись інший знайомий так хотів повернути дорогий смартфон, а у відповідь почув два слова: "Вибач і забудь". Доки я мучився над варіантами розмови, у телефоні пішли гудки виклику.
— Хто це? — випалив грубий чоловічий голос.
— Міліція. До нас тут хлопець прийшов, жалувався, що сумку в нього вкрали з телефоном, по якому ви балакаєте, — несподівано відказую і сам дивуюся своїй сміливості.
— Та не крав я, у маршрутці сумку найшов, — грубий голос м'якшає. — Хай хлопець їде до кооперативного універу, я все віддам. Тільки ви запишіть, що не вор я.
Біля університету нас чекають троє хлопців.
— От забирайте, ми нічогісінько отсюда не брали, — простягають сумку.
— Я дивлюся, ви свідомі люди, — продовжую грати міліціонера. — По переляканих обличчях хлопців бачу, що граю переконливо. — Ну ладно, парні, щасти вам, — плескаю одного по плечу і швидко йдемо.
— А міліція таки сила, — штовхає мене товариш, коли хлопці відходять. Я стою і згадую своє нереалізоване бажання працювати в міліції. Думаю, з мене вийшов би непоганий опер.
2 
1
Коментарі