У Львівському СІЗО Віталій Мазур просидів майже два роки — за злочин, до якого був зовсім не причетним. 1994 року його звинуватили в пограбуванні кількох магазинів та офісів у Сокальському районі на Львівщині. Поки слідчі намагалися довести вину Мазура, знайшлися справжні грабіжники. Чоловіка відпустили додому, але кримінальну справу проти нього досі не закрили.
Народився і живе Віталій у селі Самоволя Іваничівського району Волинської області.
— У 1994-му, після школи, я їздив на заробітки на Львівщину, в Сокаль, — згадує Віталій.
Він закурює, замовкає, потім сердито роздушує недопалок об попільничку.
— Коли повернувся додому, саме виповнилося вісімнадцять. Одного дня зібрався до військкомату за повісткою в армію. Бачу, селом ходять міліціонери і з ними люди в цивільному. Ще спитали мене, де Мазури живуть. Я подумав, то до батька гості приїхали...
Віталій показав свою хату, а сам із товаришами-призовниками пішки рушив у селище Павлівку на комісію. Через півгодини його наздогнали ті ж люди, яким він показував дорогу.
— Скрутили і відправили у Львівське СІЗО, — продовжує. — Коли дізнався, за що, аж присів: мені "шили" розстрільну статтю. Нібито я організував банду, яка пограбувала кілька магазинів та офісів у Сокальському районі.
Віталій виймає з шухляди купу фотокарток. Показує свої юнацькі знімки. На них — красень-парубок, груди дугою. Усміхнене обличчя пашіє здоров"ям.
— Так лупцювали, що з голови до п"ят ходив синім, — розповідає про два роки в СІЗО. — Прив"язували до столу і били гумовим кийком так, що аж ніжки стола повідпадали. Гаркали, щоб зізнався. "Дядьку, — кажу, — не бийте, не робив я цього".
Віталій провів два роки у камері розміром десять на п"ять метрів. Порівнює її з вуликом: замість передбачених 24 затриманих там тулилося понад чотири десятки. Кілька разів доводилося спати навприсядки, поряд із хворими на туберкульоз та інші заразні недуги.
Прив"язували до столу і били гумовим кийком
Через рік після арешту Мазура кримінальну справу скерували до Львівського обласного суду. Вона не клеїлася, бракувало доказів. Призначили додаткове розслідування. Закінчувався другий рік арешту Віталія, коли волинські міліціонери затримали групу з п"ятьох чоловіків. Їх також підозрювали у скоєнні крадіжок. Затримані зізналися, що то саме вони 1994 року пограбували сокальські магазини.
— Як довідався про цей арешт, заплакав, — вперше за розмову посміхається Віталій. — Ну, думаю, зараз почнуть вибачатися, пропонувати компенсацію. Де там! Тільки-но випустили і закрили справу, як Львівська обласна прокуратура знову порушила її за тим самим звинуваченням. Формально слідство триває й донині.
— Уже десять років завалюю листами Львівську обласну прокуратуру та районного прокурора Сокаля, щоб встановити дійсне рішення по справі, —вступає у розмову адвокат потерпілого Василь Іллюк, 50 років. — Розслідування нібито триває, а жодних слідчих дій не проводиться. Три роки тому цю кримінальну справу направили в архів УМВС Львівської області. А звідти пишуть, що така справа у них не зареєстрована. Тим часом мій підзахисний десять років живе, як кріпак, — через підписку про невиїзд. Він не може подати позов на відшкодування моральних та матеріальних збитків, бо для цього потрібно рішення щодо кримінальної справи. Прокуратура, вважаю, навмисне затягує із його прийняттям.
— На мене всі баби в селі пальцями тикають: "Он, зек пішов!" Усім розказую, що суду не було, що невинний я. Але, знаєте, як то люди: без документа не вірять. Батьків шкода. Нічого не кажуть, а сором ковтають.
До кімнати заходить дружина Віталія 24-річна Ольга Мазур. Тримає на руках чотиримісячного сина Едика. У поділ жінчиного халату вчепилася трирічна дочка Іринка.
— Уже чотири роки, як ми побралися з Віталієм, — розповідає Ольга. — Живемо у злагоді. Але що нам довелося пережити перед цим! Усі мої родичі разом із односельцями радили батькам не віддавати мене за Віталія. Мовляв, навіщо вам зек у домі? У фельдшерському пункті, де я працювала до декрету, дівчата відмовляли від заміжжя.
Віталій садить собі на коліна Іринку. Витирає крихти печива довкола уст малої.
— Скажи, що про тата баби на вулиці кажуть? — питає.
— Тато в тюрмі сидів. І не хоче ніде робити, — кліпає очима дівчинка.
— Дитину налаштовують проти батька, хоча добре знають, як я шукав роботу, — зітхає Віталій. — У райцентрі на цукровий завод влаштовувався. Бригадир далі порога не пустив. Сказав: із твоїм "вовчим білетом" навіть на сторожа не візьмуть. Правда, дозволив сезонним різноробочим на буряках попрацювати. За місяць 400 гривень заплатили.
Сім"я живе на декретні гроші дружини. Після народження сина Едика держава виділила 4 тис. грн. Ще стільки ж виплатять частинами впродовж року. Це єдиний дохід Мазурів.
Із хати вийшли всі разом. Віталій узяв кілька гривень у дружини, щоб доїхати на автобусі до шахтарського міста Нововолинськ. Він чув, там звільнилося місце вантажника. Якщо влаштується, доведеться щоранку о шостій виїжджати на роботу. Коли ж знову відмовлять, подасться шукати заробіток до Луцька, за сотню кілометрів від дому.
1 
1
Коментарі