Соціальні працівники області просять зменшити навантаження. Сьогодні кожен обслуговує 15 людей.
— Нормально було б, якби в місті обслуговували 10 людей, у селі шість. Працівників не вистачає. На мінімальну зарплату ніхто не хоче йти працювати, — каже директор територіального центру управління праці Калинівського району Валентина Салвіна. — У районі 1076 людей потребують соціального працівника, а через брак кадрів обслуговуємо 522 людини.
45-річна Наталія Данильцо з міста Калинівка доглядає 15 одиноких літніх жінок. За день встигає обійти трьох-чотирьох. Зустрічаємося з нею минулого четверга о 9.00 біля управління праці в центрі Калинівки.
— Я вже встигла сходити на базар за "Містером Мускулом". Треба в тьоті Тані вікна помити, — каже Наталія Володимирівна. — Дорогою ще заплатимо за телефон Галини Тимчук.
Наталія Данильцо виймає з пакета червоний гаманець.
— Гроші пенсіонерів кладу в п'ять головних карманів, а свої тримаю в запасному, на защолці. Як виходжу з дому з чужими грішми, завжди хрещуся, боюся, щоб не обікрали, — говорить. — Усе записую, скільки взяла, скільки несу здачі. Один раз не хватило 7 гривень. Перерахувала все, що було в кошельку, з десяток разів. Урешті доклала свої, потім виявилося, здачу забула, коли платила за світло.
Ідемо до 82-річної Майї Єгорової, що живе на вул. Шевченка в однокімнатній квартирі.
— Нічого сьодні не тре робити. Тільки ковріки повитріпуй. У мене віника немає, то так влажною тряпкою стри і всьо, — говорить жінка.
Наталя наливає воду у відро. Миє підлогу на кухні та в коридорі.
— Вона на базар сходить, за услуги заплатить. А так себе сама обходжу, — каже Майя Єгорова. — Краще, як Наташа зі мною просто поговорить. Скучно самій.
Соцробітниця вибиває на вулиці килими. Вносить у квартиру.
— З усіма треба побалакать на ту тему, яка їх цікавить. Для когось важна політика, а для когось просто про життя. От була в мене бабка Соня, постоянно жалілася на болячки. Казала, жити не хоче. Я втішала її, пояснювала, щоб не ростраювалась, а вона лиш лежала на ліжку і нила. Кілька років тому вона таки померла. Уже поховала 40 людей, яким помагала.
Наталія Данильцо одягається. Каже, прийде у четвер. Великі килими обіцяє потріпати пізніше.
— Ці коври найтяжче, за день можу до п'яти штук витріпати. Важко з тими, хто на етажах. Доки з п'ятого донизу знесу, доки підніму, треба добре натягатися, — пояснює. — Набагато легше помити пол. Одна заради мене коврики поскрутювала, щоб пилюка не назбирувалася. А в іншої бабушки ледь вибила полову тряпку зі старого рушника. Радила мити пол чоловічим носовичком.
За 15 хв. заходимо до 84-річної Тетяни Варлакової.
Наталія Данильцо миє вікна, тріпає старі доріжки. На прибирання витрачає 40 хв.
Ідемо на ринок за продуктами для Євгенії Глуханюк.
— Тре всьо дешевше шукати, бо жіночки потім сваряться, що дороге купую. От зараз заказала кіло мандарин, а вони по 20 гривень. Візьму апельсини без кісточки, вони дешевші на 4 гривні, — пояснює.
Приходимо до Євгенії Глуханюк.
— Сходи мені ще джеків купи, бо тре подруг вгостити. Вони мене вгощають, а я не маю чим, — просить господиня.
1 
1
Коментарі