Тележурналіст. Продажність заради телеканалу та гаманця головного редактора.
Ти сидиш, шаришся в Інтернеті, п'ятниця, майже скорочений робочий день. Життя вдалося. Через п'ять хвилин можна буде злиняти додому, до рідної хати. Раптом у кишені завібрував телефон. "Help!" - заорав диким криком внутрішній голос, а інтуїція єхидно так каже: "Візьми, та чьо ти переживаєш!". Береш трубку. Дзвонить адміністратор. Повідомляє, що через 5 хвилин у тебе виїзд на зйомку, тема якої – "Вплив змін місячних фаз на розмноження ховрашків та тушканчиків". Та додає: "Зйомка проплачена, роби шедевр". Матюкаючись береш вірного друга тележурналіста – оператора за хібарки, йдете до машини. Оператор проклинає за твоєю спиною все, що дихає, народжується та помирає. В основному зводить злість на ховрашках та тушканчиках. Ти йому піддакуєш. В машині вмираючи від сміху валяється водій. Ти злючий й ображений сідаєш на переднє сидіння і, відвернувшись від водія, дивишся у вікно. Єдине, що заспокоює душу – впевненість, що тобі дадуть проценти за сюжет.
У прес-центрі крім вас, 3 фотографи та пара газетярів, більш нікого немає. Журналісти всі косо один-одного оглядають, хочуть дізнатися кому заплатили більше. Раптом заскрипіли двері, до зали зайшов сивий дідусь якого вже років 5 (вибачте за жорстокість) як забули похоронить, і пронизливим писклявим голоском заявляє про початок прес-конференції. Поки сивий щось "втирає" про важливість ховрашків та тушканчиків для планети Земля, а то й взагалі Сонячної системи, ти відсилаєш друзям СМС у яких розповідаєш у яку ж**** попав. Ті з тебе ржуть.
Раптом відчуєш, як щось шкрябає по спині. Обертаєшся. На тебе переляканими очима дивиться прес-секретар, а потім владним голосом наказує тобі поставити професору якесь запитання по темі прес-конференції. Панічно намагаєшся згадати уроки зоології. Щось не дуже виходить. Набравшись хоробрості ставиш якесь дурацьке запитання про стан навколишнього середовища, місячне затемнення і, звісно, про ховрашків та тушканчиків. Дід задумливо потер лоб і знову почав щось по мудрому втирати. Ти проклинаєш себе, прес-секретаря, діда та телеканал, що послали тебе на цю зйомку.
Нарешті пекло закінчилося. Оператор жваво складає техніку, ти, бурмочучи про себе різні лайки, намагаєшся придумати план побудови сюжету. Знову відчуваєш на спині противний шкрябіт. Обертаєшся, знову бачиш перелякані очі прес-секретаря. "Шо нада?" - лагідним голосом запитуєш, а сам думаєш – щоб ти здох разом з своїм дідом, ховрашками та тушканчиками. "Та я оце вам накидав план сюжету!" - доповідає прес-секретар, і тиче тобі якусь пом'яту бумажку. Дякуючи забираєш шмат паперу, збираєшся йти. Чуєш за спиною: "А дайте ваш номер мобільного, я буду контролювати процес написання сюжету" .
Сконцентрувавшись на енергії космосу, пишеш сюжет. Тобі дзвонять друзі та запитують про справи ховрашків та тушканчиків. Матюкаючись відключаєш телефон.
В монтажці з тебе рже відеоінженер. Змонтувавши сюжет вмикаєш телефон. На дисплеї висвітлюється 13 пропущених викликів прес-секретаря та 36 СМС з коментарями та вставками для твого сюжету. Ти йому передзвонюєш повідомити щоб дивився на щойно змонтований шедевр. Йдеш до дому.
Понеділок.
З самісінького ранку ти стовбичиш під дверима головного редактора, хочеш забрати чесно зароблені, адцькою працею, гроші. Приходить редактор, ти ввічливими ненав'язливими натяками нагадуєш про гроші. Чуєш у відповідь: "Розумієш, наша телекомпанія дуже бідна. Тож зароблені гроші підуть на оновлення техніки та підняття каналу", а сам протирає норковою хустинкою новенький ноутбук. Відчуваєш себе фанатом. Дякуєш редактору за правду, повертаєшся, йдеш на робоче місце, думаєш: "А хай тобі трясця!".
