Ретранслятори 53 Переглядів: 1486

Українці – одні з найкращих у світі ретрансляторів. Не втомлюються лякати одне одного страшними подробицями вчорашньої автомобільної аварії, ділитись деталями жорстокого убивства або наговорять такого, що навіть у найбільших скептиків з'явиться страх купувати продукти в супермаркеті. В очікуванні чергової фінансової кризи створюють ажіотаж навколо іноземної валюти  та розмітають прилавки магазинів з непотребом під час розпродажів. Їхнє призначення – посилити інформаційний сигнал, щоби кількість дезорієнтованих "в мережі" збільшувалась щохвилини.

Ретранслятори живуть поміж нас: в метро, маршрутці, таксі, за стіною. Вони свідомо ігнорують "достовірне джерело інформації", бо воно здатне позбавити їх предмету суперечки - активної участі у подіях та явищах, до яких, насправді, не мають жодного відношення. Що, зрештою, призводить до появи "пліток" – невід'ємної складової будь-якої ретрансляції. Без них вона втрачає сенс та забарвлення. А їх "носії" вражають стійким імунітетом до свіжого погляду на речі.

Я кілька років не відвідую могили рідних. Хоча, з дитинства прищеплювали „любов" до мертвих з традиційним відвідуванням кладовища. Українські похорони викликали відразу. Традиційне цілування мерця породжувало незрозумілий конфлікт. Я не бачив логічного зв'язку між образом який склався про людину за життя, та холодним трупом, із яким прощались два дні. Діставало систематичне перед великоднє відвідування кладовища зі звичним чаркуванням за обіднім польовим столиком. На людях обов'язково треба носити печаль скорботи, а надто коли тобі співчувають. Інакше ти поганий ретранслятор.

Сільське населення підтримує тісний зв'язок із мертвими. Причина банальна: важко  "відпускати" того, хто ще учора стояв з велосипедом біля магазину. Навіть алкоголіка. Це знак хоч якоїсь "стабільності". Атрибут звичного життя невеликої соціальної групи. Варто йому зникнути бодай на два дні  й про нього почнуть  говорити. Не факт, що добре. Чого не скажеш про велике місто,  життя якого не передбачає траурів через смерть десяти-двадцяти людей на добу. Бо кількість суб'єктів настільки велика, що втрата одного, фактично, нічого не змінює. Своєрідний "троянський кінь" людського колективізму, що ще здатний виховати у людині відчуття потреби „комусь допомогти".

Хрести на в'їздах до сіл скидаються на самопоховання. Прикрашені квітами пам'ятники, обабіч доріг – одна із форм фіксації смерті. Тут лежала його голова, а тут – пальці. Українська бабуся, що живе у напівзруйнованому сільському будинку, їсть з алюмінієвої миски, а усі свої заощадження витрачає на впорядкування могили рідних. Вона плутається у даті свого дня народження, але чітко знає коли і за яких обставин має померти. На цвинтарі завжди прибрано й чисто, а на обелісках - свіжі  сліди від поцілунків. Дешева червона помада, як "лист" у потойбіччя – "Чекайте, скоро буду. Місце вже заброньоване!".

Люди дбають одне про одного. Через страх - втратити ключову зв'язкову ланку в комунікативному ряді, який і так щороку зменшується. Вони гуртом, всією громадою, святкують дні народження, ювілеї, весілля, хрестини. Ходять одне до одного в гості, заводять кумів, сватів, дядьків та хрещених. Люди повидумували потрібні приказки та прислів'я, що, певною мірою, виправдовують їхнє важке становище у теперішньому часі. Схема "Як Бог дасть", на українських просторах, ефективно працює кілька століть. "Бог дав і Бог забрав" виправдовує смерть 4-х п'яних підлітків у жахливому дтп. "Най їх Бог простить, бо я не можу" - не що інше, як перекладання відповідальності. Людям легше утримувати попів, перекладаючи на них усі людські гріхи. Хоча, насправді, все набагато простіше...

Смерть у селі – добре розіграна драма із певною традицією проведення в останню путь, що завершується вакханалією, культом підсвідомого канібалізму, що тягнеться з древніх часів, коли інстинкт ще не назвали почуттям, а банальну похіть – любов'ю.  Брязкіт тарілок й виделок, сморід самогонки, холодний вінегрет, намочені дешевим "сітро" скибки хліба, награні драматичні перешіптування людей між собою про деталі смерті, відрижки Стьопи із червоною пикою, дратують більше, ніж навіжений кіт під столом, що просить  шматок ковбаси. Купа незнайомих сусідів "канібалів", терпляче "очікують" своєї черги згадати покійника добрим словом, хоча й плутають ім'я покійника із його, ще живим, родичем. Баби в чорних хустках ще більше ревуть. Театр, де не має незатребуваних акторів. Досі загадка - чому люди їдять і п'ють під час похоронів.

Люди, в родині яких трагічно загинув близький родич, роками зберігають закривавлений пошматований одяг, мотузки на яких вішаються, пучки волосся, носовички з останніми ознаками життя людини. По усій домівці портрети із чорними стрічками поперек. А в магазині, на поштовому відділенні чи посеред хати зі стелі звисають липучі гірлянди з трупами мух.  Жодного звуку, лише вечірній випуск ТСН із черговою новиною про чергове малолітнє зґвалтування у селі, де від колгоспу залишились тільки катакомби, а клуб вже давно став епіцентром підліткового інфантилізму із саморуйнуванням.

Найгірше те, що ми так і не позбулися провінціалізму. Принаймні, його ретрансляції. Що набагато гірше. Ми з Вами так і залишимось ретрансляторами. До тих пір, коли кожен з нас, свідомо буде звинувачувати державу в тому, що дитячий садочок у "моєму" селі, селищі, містечку - у занедбаному стані через недофінансування, а самі, далі закопуватимемо мільярди гривень на кладовищах нашого марнославства.

  +17