Неспроможні на гнів

— Нафіг такий День гніву — три години? — обурюється зять, дивлячись на сторінку в інтернеті. Там сказано, що акція триватиме з 11-ої до 14-ої.
Вже перша дня, і я передумую їхати до Маріїнського парку. Думаю, поки доберуся з Лівого берега, там усе закінчиться. 
Вирішив прогулятися. Хотів побачити якісь ознаки гніву на вулицях і в обличчях. Але в тихому мікрорайоні на Осокорках усе досить мирно. Діти катаються на велосипедах. Молоді мами прогулюються з колясками. Чоловіки смакують пиво з пляшок під супермаркетом. 
Я пригадав, як починалася революція у Єгипті 24 січня. У Каїрі обурені громадяни рушили кількома колонами до центру, де планували провести мітинг. Проти них поліція застосувала водомети і сльозогінний газ. Маніфестанти відбивалися камінням і пляшками, рвали і палили портрети президента-диктатора. До ранку демонстрантів розігнали. Та через день громадяни вийшли на вулиці не тільки в столиці, а і в Александрії, Суеці, Ісмаїлії та інших містах. Владі не допомогли ні водомети, ні газ, ні гумові кийки і кулі, ні блокування соціальних мереж в інтернеті. 
Єгиптяни ще не знали тоді, що вони проводять День гніву. Таким його назвали пізніше.
У Києві 14 травня обійшлося без міліцейських спецзасобів. Трохи поштовхалися із "беркутівцями", покричали: "Фашисти, підори! Ганьба! Зека — геть!" Кількох активістів затримали й відпустили, оскільки для влади небезпеки вони не становили. Та й малочисельність акції показала: українці ще не розгнівалися. 
Я пригадав рядки поета Анатолія Бахути, написані ще наприкінці 1980-х:
Між мечами погорд
І медового співу
Не чужого — свого
Ти лякаєшся гніву.
Розгнівись! Розгнівись!
І уроздріб, і оптом.
На замурзану вись,
На прекрасне болото.
Розгнівись! Ти ж не в сні.
А життя — не забави.
...Неспроможні на гнів
Залишались рабами.