Закоханість у…
Вчора день не задався з самого ранку. Поїхала у відрядження електричкою 3-го класу. Чоловіки всю дорогу палили у тамбурі і дим потрапляв у вагон через погано закриті двері. Коли виходила на станції в Козятинському районі, замість перону потрапила у снігову пастку. По коліна вгрузла в сніг, подряпала взуття, намочила сумку. А саме головне – остаточно зіпсувала настрій.
Як виявилось, ніхто мене не зустрічав. У диспетчерській було затісно для мого обурення. Щойно мої пальці відтанули, я вийшла на вулицю і попрямувала у бік дороги, очікуючи на машину.
- По якій з них іти? – вголос розмірковувала я, опинившись на роздоріжжі. Повертатись на станцію і розпитувати не хотілося.
І раптом…
Побачила безмежний сніговий простір. Недоторкане біле полотно захоплювало своєю неосяжністю. Сонце в імлі ледь поблискувало, і на нього можна було відкрито дивитися. У мене перехопило подих, захотілося зафотографувати усю цю пишноту.
Одразу забулися всі вранішні негаразди. З'явилось непереборне бажання здійнятися над полем, щоб охопити, обійняти його поглядом.
Згадала ранок 14 лютого, коли теж не було відповідного святкового настрою. А на зупинці молода мама показувала візерунок падаючих сніжинок своєму 5-річному сину. Я машинально подивилась на рукав шуби. Сніжинки були всі різними, а одна просто вразила своєї крижаною досконалістю. Як намальована!
Наступного дня я вже звернула увагу на ворону, що пихато сиділа на липі (навіть дерево розгледіла!). Підняла голову на небо, що вабило ніжно-голубою глибиною.
Але мене вистачило лишень на два дні. Щоденні проблеми засмоктують своєю рутиною, не дають дивуватись милим дрібничкам.
А у світі так багато цих дрібничок. У які можна закохуватись кожного дня.
