"Этот день позора..."
Для мене, як і для багатьох українців свято Перемоги – це вибір. Між шашликами на природі та банальним маршрутом "Парад на Майдані-Арсенальна". Вибираю третє – прогулянку містом подалі від шуму та натовпу який фотографує одне і те ж щороку. Складається враження, що кожен із таких фотографів пильно стежить за станом Збройних Сил України . А вдома має колекцію фото "Парад-2009", "-..2011" і т.д.
Після прогулянки вмикаю телевізор. Ого! Відзначення 66-ої річниці перемоги перетворилося на війну. У Києві тиснуться за гречку. У Львові палять і стріляють. Донецьк шматує прапори. А Харківська площа танцює.
Ну, з гречкою все зрозуміло. Скучили. Це ж яким треба бути цинічним, щоб після кількатижневої відсутності дорогої крупи на прилавках магазинів, пригощати потім нею бідолашних пенсіонерів? Чи це такий хід від нашого уряду? Старих і немічних ще можна зрозуміти. А дорослих молодих, що півтора години стоять за 200 грамами гречки. Та прийди ти додому та й звари собі хоч відро каші з тушонкою, одоробло…
А прапори. Це ж якась бійка за мураху між психічнохворими у диспансері. Даю голову на відсіч, що світ, споглядаючи нас по телевізору ніяк не второпав, що то було. Якісь люди рвуть на шмаття стяги, причому в різних куточках країни різні прапори. Європейці із нас регочуть. Можливо й співчувають: "Ворог давно пішов, а війна ще триває".
Сонні промови про "відвагу", "честь", "шану", "подвиг" зачіпають ще менше людей. "Краще б так дбали про ветеранів впродовж року!" - реагують тисячі громадян слухаючи президента. Одне і теж. І так щороку.
Найганебніше – це відсутність гідності в українців. Їх принижують всіма відвертими прямими способами. Ставлять раком без розбору. Молодим пофіг, для них що не збіговисько на Майдані, то свято з обов`язковим концертом ввечері. Літри пива, Настя і Потап, верески "С Днем Победы", купи сміття та забльовані тротуари. "Друг, оставь покурить, а в ответ тишина – он вчера не вернулся из боя". Соромно за дорослих. Що пхнуться в перші ряди і махають прапорцями зустрічаючи автомобілі із кіностудії Довженка. А більше й нічого нема. Агов, військовий парад це не знімальний майданчик?!
Марно. Здається у цій країні проблема не із фашизмом, а з елементарною повагою до історії загалом. А хіба може бути інакше, коли ворог всередині країни, а День Перемоги тривалістю у півстоліття – свято одного дня...
