Ліна Костенко: колупання печі
Збірку Ліни Костенко "Неповторність" я знайшов у сільській бібліотеці ще на початку 1980-х. Читав її запоєм, перечитуючи деякі вірші багато разів. Пізніше так само смакував книгу "Сад нетанучих скульптур", яку придбав у міській книгарні.
З роками розуміння поезії та мистецькі смаки змінилися. У пам'яті лишилися хіба що "Затінок, сутінок, день золотий, Плачуть і моляться білі троянди" та ось це:
Не треба думати мізерно...
Безсмертя є ще де-не-де...
Хтось перевіяний, як зерно,
У ґрунт поезії впаде.
Митцю не треба нагород,
Його судьба нагородила,
Коли в людини є народ,
Тоді вона уже людина.
- Неправильна формула, - безапеляційно сказав тоді мені друг-поет.
- Чому? - здивувався я.
- Виходить, якщо в усіх нас є народ, то ми автоматично стаємо людьми. А звідки ж беруться серед нас недолюдки? Потрібно сказати навпаки: "Коли ти станеш людиною, то у тебе буде народ".
Я з ним не погодився, але замислився.
Нову збірку авторки "Мадонна перехресть" (Київ, "Либідь", 2011, наклад не вказаний) прочитав за годину. У ній 78 віршів і 18 світлин авторки та її рідні з різних років. Мені дали її на вихідні. Брав з благоговінням, як коштовну річ. А розчаруватися мав уже на першому вірші. Такі вислови, як "Ішли віки, мінялись люди" чи "Усі ж бувають молоді" художніми навряд чи назвеш. Подібне можна прочитати у будь-якій районці. А кінцівка здається невдалим розумствуванням, що межує з самопародією:
А все не так, як після того,
і все не так, як при тоді.
Найкращі творіння авторки знайшов аж у кінці збірки: "Дон Піппо Лірозі", "Химерна, важка, вибухова", "Тарантела". Останній вірш є маленьким шедевром: у ньому майстерна гра асоціацій, метафор і рим. Але ці речі створені 10-20 років тому. Із написаних в останні роки виділяється хіба що "Найнезабутніше з облич". Насамперед кінцівкою:
Його нема ніде. Він скрізь,
Вже в остаточній формі існування.
Взагалі, вірші Ліни Василівни на "європейські" теми значно переважають власне "українські". Останні віддають якоюсь сумною провінційністю. З цього приводу красномовні рядки:
Важке литво свічад і свіч.
Любові царственна офіра.
Якби Джулєтта колупала піч,
то, може б, навіть не було Шекспіра.
2000.
Художнє осмислення сучасності авторка зводить до традиційного "усьо пропало, шеф":
У нас немає наших храмів.
У нас немає наших доль.
...
Ні честі, ні мови, ні згоди,
Самі лише смутки та пні.
Коханий мій рідний народе,
Ти збудешся врешті чи ні?
Слава Богу, український народ не читає подібної віршованої публіцистики. Том і збувається попри всі стогони інтелектуалів.
Цілісного враження збірка не справляє. Є в ній і талановиті речі, і посередні. До останніх належать і вірші чорнобильського циклу. Поза тим Ліна Василівна залишається неперевершеним майстром рим.
А тим часом колупання печі української поезії триває.
