Александров, гад, поверни 700 гривень
У моєму вікні тепер багато неба. Нова квартира – на 13 поверсі. На Троєщині. Спершу дратувалась, що всі, кому про це кажу, вважали за обов'язок нагадати мені оту оскомисту примовку про життя і "трєщину". Не був винятком і однокурсник, який займається встановленням металопластикових вікон. Звернулась до нього, щоб замінити склопакети на балконі. І не щоб дешевше, а щоб – надійно і якісно, як для своїх. Вже ж кого-кого, а однокурсника я завжди зможу знайти – раптом що, подумалось...
– Ну Наталі, тебе вже послати, чи як. Ти за кого мене маєш, – присоромив Сашко.
Мабуть, варто було чемно попрощатись як не після виголошеної ним примовки, то саме на цьому. Дарма я ігнорувала ці та інші "дзвіночки" моєї підсвідомості.
Спершу він два тижні відпочивав – літня відпустка, діти – святе. Потім запевнив, що все на моєму балконі зробить запросто, ще й дешевше. Тоді довго не міг спланувати зустріч, щоб зробити необхідні виміри – це ж їхати аж на Троєщину! В день домовленої зустрічі я простояла на балконі дві години – саме стільки він з водієм блукав навколо й не міг знайти потрібну адресу. Записати її завчасно відмовився – у нього ж GPS. Подумала тоді: якщо він і вікна робить так, як знаходить вулиці... Ото був іще один "дзвіночок".
Приїхав без обіцяного договору, з дружиною і пляшкою пива, втомлений напруженим робочим днем і довгими пошуками. Довго оглядає фронт робіт, весь час хитає головою і скрушно прицмокує – бракороби-будівельники! Виміри робимо вже в густих сутінках. Записати не має куди – блокнот у машині. Знаходжу у своїй сумці і ручку, і аркуш – я бо теж із роботи. Нотатки робить дружина, на яку він постійно гримає – дратується на її перепитування. Я з останніх сил мовчу. Віддаю аванс і обіцяю чекати дзвінка.
Сашко пропадає ще на два тижні. На мої телефонні нагадування починає щоразу однаково:
– Ну сматрі...
І розкладає пасьянс власних маршрутів по замовниках (а я ж тоді хто?!), в які моя Троєщина не вписується аж ніяк – так переконливо, аж мені самій то стає очевидним. Обіцяє за кілька днів навідатись на виробництво, аби з'ясувати нарешті ціну для мене. Просить переміряти ширину штапиків, бо тоді забув. І знову не дзвонить. Після чергового "ну сматрі" я перестаю сприймати інформацію, бо результат розмови мені зрозумілий без подробиць – зараз знову не до мене.
За місяць таки ставлю крапку в нашій "співпраці". Сашко обіцяє при нагоді повернути мені аванс і традиційно не дзвонить. Ще за кілька тижнів пишу йому sms (а я вмію бути переконлива!). Кілька повідомлень повертаються, не дійшовши до адресата. Чекаю ще. Дзвоню. Каже, звісно, не забув, але зараз саме гаряча пора, сезон у розпалі – всі вільні кошти вклав у виробництво. От як тільки...
Зрештою, частину суми передає через дружину – мені справді зручніше перетнутись із нею. А ще сімсот гривень я почекаю, бо бізнес мого підприємливого однокурсника не обмежується вікнами, тепер він вклав свої гроші (і мої теж!) у партію продуктів та якогось конфіскату. Ні, мене не цікавить риба за вигідними цінами, дякую. Так, усе розумію. Прошу запланувати в найближчі витрати і те, що винен мені. Гаразд, із нього пончик. Та ну, ми ж свої люди.
Чекаю дзвінка. Вже листопад...
Історія про власне вікна має продовження, але то теж потребує часу і сил. Тож – далі буде...
